Мені довелося протискатися повз неї, бо вона стояла, опершись спиною на поруччя й хтиво вигнувшись.
Брудними долонями дівка трималася за металеві поручні, я бачив, як у тьмяному присмерку блідо світяться її голі руки.
Я виминув її погляд.
Мене нудило від її нав’язливого усміху й воскового обличчя карусельної конячки.
Я відчував — вона напевно має драґлисте біле тіло, як тритон, якого я колись бачив у клітці з саламандрами в одного продавця птахів.
Вії рудих мені такі ж огидні, як вії кроликів.
Я відімкнув двері й миттю захряснув їх за собою.
З вікна добре було видно лахмітника Аарона Вассертрума біля ятки.
Він стояв, прихилившись до стіни перед аркою темної підворітні, й обценьками обстригав собі нігті.
Донькою чи небогою доводилася йому руда Розіна? Вони анітрохи не схожі.
Серед єврейських облич, які з дня у день траплялися мені перед очі на Півнячій вулиці, я безпомильно міг визначити, хто до якого клану належить; незважаючи на близькі родинні узи окремих індивідів, їх так само важко перемішати між собою, як воду й олію. Про них не скажеш: ось це — брати, а це — батько з сином.
Ось цей з одного клану, а той — з іншого — ось і все, що можна вичитати з рис їхніх облич.
Що з того, якби Розіна навіть була схожою на лахмітника!
Ці родинні клани плекають одні до одних відразу й зневагу, яким навіть мури кревних зв’язків не завада, однак ретельно приховують їх від зовнішнього світу, мов небезпечну таємницю.
Жоден з них не дасть вивідати тієї таїни; у своїй одностайності вони схожі на озлоблених сліпців, які бредуть, міцно вчепившись за брудну мотузку, — хто обіруч, а хто знехотя, одним пальцем, та всі охоплені забобонним страхом перед безоднею, до якої неодмінно впадуть, тільки-но зникне спільна опора і вони роз’єднаються.
Розіна походить з того роду, рудий тип якого іще відразніший, ніж інші. Їхні чоловіки вузькогруді, з довгими півнячими шийками й випуклими борлаками.
Здається, ніби всі вони, як один, веснянкуваті й усе життя терплять муки — ті чоловіки — і потай ведуть нескінченну й марну боротьбу зі своїми хтивими бажаннями, перебуваючи в постійному липкому страху за своє здоров’я.
Я й сам не розумів, чому пов’язав Розіну родинними узами власне з лахмітником Вассертрумом.
Ніколи не бачив її поряд зі старим, не помічав навіть, щоб вони окликнули одне одного.
Вона майже ніколи не виходила з двору, тинялася хіба темними закамарками й коридорами нашого будинку.
Усі мої сусіди, без сумніву, мали її за близьку родичку чи принаймні вихованку лахмітника, але я переконаний, що жодний з них не зміг би пояснити, яку мав для цього підставу.
Мені хотілося відволіктись від думок про Розіну, і я глянув з відчиненого вікна своєї комірчини вниз, на Півнячу вуличку.
Раптом Аарон Вассертрум немов відчув мій погляд, повернувся до мене обличчям — потворним застиглим обличчям з круглими риб’ячими очицями й відвислою заячою губою.
Він здався мені тієї миті людиноподібним павуком, який за позірної байдужості відчуває наймізернішу вібрацію своєї павутини.
Чим він живе? Що думає, у чому вбачає сенс свого існування?
Цього я не знав.
На кам’яних стінах арки, де стоїть його ятка, день у день, рік у рік висять ті самі мертві, нікому не потрібні речі.
Я б міг уявити їх з заплющеними очима: тут — перегнутий бляшаний тромбон без клапана; пожовкла, мальована на папері картина з дивно розташованими солдатами, там — гірлянда нанизаних на потертий шкіряний пасок іржавих шпор та інший наполовину зітлілий мотлох.
А перед входом на землí — ряд круглих залізних сковорідок, наставлених так густо, що годі й переступити поріг ятки.
Цього непотребу ніколи не ставало більше чи менше. Якщо інколи якийсь перехожий таки зупинявся біля ятки і цікавився ціною того чи того краму, лахмітника охоплювало гарячкове збудження. Він потворно випинав роздерту верхню губу, белькотів, затинаючись, щось геть незрозуміле своїм клекотливим басом, тож покупцеві минало будь-яке бажання розпитувати далі, і він, наляканий, квапився геть.
Погляд Аарона Вассертрума блискавично шугонув убік від мене і завмер у напруженому зацікавленні на голому мурі сусіднього з моїм вікном будинку.
Що він там уздрів?
Сусідній будинок обернений до Півнячої вулиці тильним боком, його вікна виходять на подвір’я, і лише одне-єдине — у провулок.
Випадково саме тієї миті до приміщення, розташованого на одному рівні з моїм помешканням — гадаю, воно належало якомусь ательє у торці будинку, — хтось увійшов, бо до мене зненацька долинула розмова: розмовляли двоє — чоловік і жінка.