Так босяки віддали йому останню шану.
На могилі доктора Гульберта на цвинтарі стоїть білий камінь з трьома викарбуваними постатями: розіп’ятий Спаситель між двома розбійниками. Невідомо, хто поставив пам’ятник. Кажуть, його дружина...
У заповіті покійного правника передбачений пункт, згідно з яким кожний «вояка» батальйону мав у Лойзичека право на щоденну миску юшки. Тому й висять на столах ложки, почеплені на ланцюжки, а виїмки у стільницях служать мисками. Ополудні з’являється кельнерка і з великої бляшаної помпи наповнює їх юшкою. Якщо ж на обід претендує самозванець, який не може довести свою належність до батальйону, вона тою ж помпою відсмоктує юшку.
Звичаї цього стола стали вже притчею, яка поширилася усім світом.
У кнайпі здійнявся гамір, що вивів мене з летаргії. Останні слова Цвака ще бриніли в моїй свідомості. Я ще побачив, як він руками імітував рухи помпи, а потім навколишні картини й образи замиготіли перед моїми очима з такою швидкістю, з такою, до того ж, неймовірною виразністю, що я моментами себе не тямив, здавався сам собі коліщатком живого годинникового механізму.
Зала кнайпи — суцільне людське юрмисько. Нагорі, на естраді, з десяток чоловіків у чорних фраках. Білі манжети, блискучі персні. Драгунський однострій з аксельбантами ротмістра. У глибині — дамський капелюшок з оранжевим страусовим пір’ям.
Крізь балясини естрадної балюстради визирало застигле, спотворене обличчя Лойзи. Я бачив: він ледве тримався на ногах. Був тут і Яромир, він незмигно дивився у стелю, впершись у стіну, ніби його притиснула чиясь невидима рука.
Танцюристи раптом завмерли посеред танцю: певно, вигук господаря їх налякав. Музика грала далі, але тихо, якось ніби невпевнено. Вона тремтіла, я це виразно відчував. На обличчі господаря вимальовувалася зловтішна, нестримна радість...
На порозі стоїть поліцейський комісар в уніформі. Він розчепірює широко руки, щоб нікого не випустити. За ним видніється постать жандарма з карного відділу.
— То тут таки танцюють? Попри заборону? Я закриваю це кубло! Ви, господарю, підете зі мною. Решта — марш до цюпи!
Командний тон у словах.
Дебелий господар мовчить, але зловтішна гримаса не сходить з його обличчя.
Воно дедалі більше стає схожим на застиглу маску.
Гармоніка похлинулася й тихо пищить.
Арфа теж підібгала хвоста.
Обличчя гостей раптом видні у профіль: усі очікувально витріщаються на естраду.
Шляхетна чорна постать невимушено та спокійно сходить сходинками вниз і поволі простує до комісара.
Жандарм заворожено не зводить очей з блискучих лакових черевиків шляхтича.
Той зупиняється за крок від поліцейського, міряє його знудженим поглядом з ніг до голови, а потім — з голови до ніг.
Решта молодого панства на естраді перегнулись через поруччя і ледь не давляться сміхом, затулившись шовковими носовичками.
Драгунський ротмістр вставляє в око золоту монету й випльовує недокурок у волосся дівчини, що стоїть нижче.
Комісар, змінившись на обличчі, збентежено витріщається на перлину на манишці шляхтича.
Він не витримує байдужого, тьмавого погляду цього гладко поголеного, незворушного обличчя з гачкуватим носом.
Той погляд позбавляє його душевної рівноваги, гнітить...
Мертва тиша в шинку стає дедалі гнітючішою.
— Такі на вигляд статуї рицарів, які лежать зі згорненими на грудях руками на кам’яних саркофагах у ґотичних церквах, — шепоче Фрізландер, показуючи поглядом на шляхтича.
Нарешті панич уриває мовчанку.
— Е-е, гм... — копіює він голос господаря. — Те, те, оце гості... одразу видно!
Зала вибухає оглушливим реготом, аж келихи дзеленчать, а голота хапається за животи. У стіну летить пляшка й розбивається на друзки.
— Його світлість князь Феррі Атенштедт, — благоговійним шепотом пояснює нам огрядний шинкар.
Князь простягає поліціянтові візитівку. Бідолаха бере її, віддає честь і клацає підборами.
Знову западає тиша; юрма, затамувавши подих, чекає, що ж буде далі.
— Пані й панове, — промовляє знову панич, — яких ви тут бачите... е-е... мої любі гості! — його світлість недбалим порухом руки показує на збіговисько. — Може, бажаєте, пане комісаре, е-е, аби вас відрекомендувати?
Комісар з вимушеною усмішкою заперечує, щось белькоче збентежено, мовляв, «на жаль, виконання службових обов’язків». І, нарешті опанувавши себе, додає:
— Бачу, тут усе відбувається в рамках пристойності...
Це пробуджує до життя драгунського ротмістра, він поспішає в глибину сцени до дамського капелюшка зі страусовим пір’ям і вже наступної миті під схвальний гамір молодої шляхти стягає звідти за руку на середину зали Розіну.