Вона хитається, п’яна, очі заплющені. Крислатий вишуканий капелюшок з’їхав набік, на ній лише рожеві панчохи й чоловічий фрак на голе тіло.
Подано знак: музика зривається, немов з прив’язі дикий кінь. «Рі-ті-тіт! Рі-ті-тіт!» ...і заглушує, змиває гортанний крик, який виривається з горлянки глухонімого Яромира, коли він побачив Розіну.
Ми вже збираємося йти.
Цвак кличе кельнерку.
Загальний гамір притлумлює його слова.
Ротмістр тримає за руку напівголу Розіну, поволі кружляє з нею в танці.
Юрма шанобливо розступається.
Потім з лав долинає шепіт: «Лойзичек, Лойзичек!» Гості видовжують шиї. До пари, яка танцює, приєднується інша, ще дивніша. Жіночої зовнішності юнак у рожевому трико, з довгим білявим волоссям до пліч, з нафарбованими устами й нарум’яненими, як у повії, щоками, кокетливо пускаючи очима бісики, пригортається до грудей князя Атенштедта.
Солодкавим вальсом пучнявіє арфа.
Нездоланна відраза до життя стискає мені горло.
Мій перестрашений погляд шукає дверей: там, відвернувшись від зали, стоїть комісар і про щось жваво шепочеться з жандармом, той саме запихає до кишені якусь річ. Судячи з брязкання, певно кайданки.
Обидва не спускають з ока рябого Лойзу; якоїсь миті той, здавалось, хотів заховатися, але потім, заціпенівши, з побілілим і спотвореним від жаху обличчям, стоїть мов укопаний.
Одна картина зринає у моїй пам’яті і миттю згасає, картина, яку я бачив годину тому: Прокоп нахиляється, прислухаючись, над решіткою стічної канави, а звідти долинає пронизливий передсмертний крик.
Я хочу крикнути й не можу. Холодні пальці вдираються мені до рота, пригинають донизу язика, притискають його до передніх зубів, немов кляпом затикають мені горлянку, і я не можу здобутися на слово.
Я не бачу пальців, знаю, що вони невидимі, та все ж відчуваю їх фізично.
У своїй свідомості я добре знаю: пальці належать примарній руці, яка в моїй комірчині на Півнячій вулиці передала мені книжку Іббур.
— Води! Води! — гукає біля мене Цвак.
Друзі підтримують мою голову й освітлюють свічкою зіниці.
— Віднести його додому, викликати лікаря... архіваріус Гіллель знається на таких речах... до нього... — радяться вони стиха.
Потім я непорушно, мов труп, лежу на ношах, а Прокоп з Фрізландером виносять мене.
Наяву
Цвак вибіг сходами поперед нас, я чув, як Міріам, донька архіваріуса Гіллеля, тривожним голосом розпитувала його, а він намагався її заспокоїти.
Я не силував себе прислухатися, про що вони там балакають, не вловлював сенсу слів, скоріше здогадувався, що Цвак розповідає, мовляв, зі мною трапилося лихо, тож вони прийшли просити надати першу допомогу й повернути мене до тями.
Я ще не міг поворухнутися, невидимі пальці й далі тримали мого язика, однак думка працювала твердо і ясно, страх відпустив мене. Я достеменно знав, де я і що зі мною відбувається; сприймав як цілком належне, що мене, наче покійника, занесли на ношах до помешкання Шемая Гіллеля, поклали на підлогу й залишили на самоті.
Спокійна благодать, яку відчуваєш, повернувшись після довгих мандрів додому, розлилася у моїй душі.
У кімнаті панувала сутінь, розмиті обриси вікна з хрестовидною рамою проступали крізь тьмявий мерехтливий туман, що сіявся знадвору.
Усе навколо я сприймав як належне і не здивувався ні тому, що Гіллель увійшов з єврейським суботнім семисвічником, ані тому, що він спокійно привітався зі мною, як з людиною, приходу якої тут сподівалися.
Доки він міряв кроками кімнату, переставляв якісь речі на комоді, потім запалив від підсвічника в руках інший семисвічник, мені нараз впало в око те, чого я ніколи в ньому не помічав за всі роки, прожиті в цьому будинку, хоча ми й часто зустрічалися на сходах, три або й чотири рази на тиждень: пропорційність усього його тіла, витончені риси обличчя і шляхетне чоло.
У відсвіті свічок я побачив, що він не старший за мене — щонайбільше сорок п’ять.
— Ти прийшов на кілька хвилин раніше, ніж я сподівався, — озвався він за якусь хвилю, — інакше я б уже запалив свічки.
Гіллель показав на підсвічники, підійшов до нош і, як мені здалося, спрямував погляд своїх темних, глибоко посаджених очей на когось, хто стояв або вклякав мені у головах і кого я не міг розгледіти. При цьому він заворушив устами й щось безгучно промовив.