Велетенська брила роботи лягла на мої плечі. Колись і Геркулес тримав на голові все небесне склепіння, згадалося мені, і я раптом осягнув прихований сенс цього міфу. Геркулес позбувся своєї ноші хитрощами, попросивши велета Атланта: «Дозволь лише обмотати голову мотузками, щоб жахлива вага не роз’юшила мені мозку...» Може, й для мене знайдеться якийсь хитрий спосіб вислизнути з-під цієї брили.
Зненацька глибоке роздратування на сліпу покору власним думкам охопило мене. Я простягнувся на ліжку, затулив пальцями очі й вуха, щоб вимкнути всі думки, щоб нічого не відволікало мене від відчувань.
Однак моя воля розбилася об залізний закон: одну думку я міг прогнати лише іншою; щойно помирала одна, а вже інша живилася її тлінними рештками. Я утікав у гомінкий потік своєї крові, але думки переслідували мене, наступаючи на п’яти; я затулявся гупанням свого серця, та вже за мить вони знаходили мене й там.
Знову прийшов на допомогу приязний голос Гіллеля: «Простуй своїм шляхом і сходь з нього! Ключ до мистецтва забуття належить нашим браттям, які обрали шлях смерті. Ти ж зачав від духу життя».
Переді мною постала з’ява — книга Іббур. Дві літери спалахнули в ній: одна означала залізну жінку, пульс якої стугонів потужно, мов землетрус; інша — в неозорій далечі — Гермафродит на перламутровому троні в короні із червоного дерева.
Тоді Шемай Гіллель утретє провів рукою по моїх очах, і я поринув у сон.
Сніг
«Дорогий і шановний майстре Пернат!
Пишу Вам цього листа в неймовірному поспіху й великій тривозі. Благаю, знищіть його відразу, щойно прочитаєте, а ще ліпше — поверніть разом з конвертом. Інакше я не матиму спокою!
Жодній живій душі не кажіть, що я Вам писала. І про те, куди сьогодні підете, — теж!
Ваше доброзичливе, шляхетне обличчя вселило в мене зовсім недавно велику довіру (з маленького натяку на подію, свідком якої Ви стали, зможете здогадатися, хто Вам пише, бо підписатися я боюся), а ще Ваш добрий, світлої пам’яті батько, який був моїм учителем, — усе це докупи наснажило мене звернутися до Вас, як до єдиної людини, яка може допомогти.
Благаю, прийдіть сьогодні о п’ятій годині вечора в собор на Градчині. Незнайомка».
Певно, з чверть години просидів я, ошелешений, з листом у руках. Надзвичайний, піднесений настрій, у полоні якого перебував я з учорашньої ночі, умить розвіявся, ніби від свіжого подмуху вітру нового земного дня. Дитя весни, юна доля, щедра на обіцянки, йшла до мене. Людське серце просило помочі в мене. У мене! Як раптом змінилася моя комірчина! Різьблена, поточена шашелем шафа вдоволено споглядала навколишній світ, а чотири фотелі видались мені приязними старенькими, що сидять навколо столу й, добродушно посміюючись, грають в карти таро.
Мої самотні години сповнилися змістом, розкішшю та блиском.
Невже прогниле дерево ще зможе дати плоди?
Я відчув, як заструменіли в мені життєдайні сили, які досі дрімали сховані в надрах моєї душі, засипані рінню буденності, — так пробивається крізь кригу джерело, коли надворі завесніє.
Я сидів з листом у руці й знав, що зумію допомогти, чого б це мені не коштувало. Незмірна радість у моєму серці давала мені цю впевненість.
Я знову й знову перечитував рядок: «...а ще Ваш добрий, світлої пам’яті батько, який був моїм учителем...» Мені перехоплювало подих від тих слів. Хіба не були вони обіцянням: «Ще нині ти будеш зі мною у раю»?
Рука, прохаючи моєї допомоги, простягала мені дарунок: спомин, якого я так спрагло жадав, який відкриє мені таємницю, допоможе відслонити завісу, що відгородила мене від минулого.
«Ваш добрий, світлої пам’яті батько...» Якими чужими видавалися мені ці слова, коли я промовляв їх уголос. Батько... На якусь мить перед моїми очима зринуло втомлене обличчя старого сивого чоловіка в кріслі біля моєї скрині. Чуже, цілком чуже, та водночас моторошно знайоме... А тоді мої очі знову побачили сьогодення, й удари серця ознаменували повернення до реальності.
Злякано я зірвався на ноги: невже спізнився? Глянув на годинника — слава Богу, лише пів на п’яту!
Зі спаленьки поряд я взяв плаща, капелюха й рушив униз сходами. Яке мені нині діло до шерехів темних кутків, злостивих, похмурих, роздратованих погроз, якими вони завжди повняться: «Не пустимо тебе... ти наш... не хочемо, щоб ти радів... ще тільки радості бракувало в цьому домі!»
Тонкий отруйний пил, що завжди сіявся з коридорів та закапелків і душив мене, тепер кудись запропастився від живого подиху моїх вуст.