На хвильку я затримався біля дверей Гіллеля.
Зайти?
Притлумлена боязкість стримала мене, я не постукав. Якось дивно я почувався сьогодні — ніби мені тепер зась до нього.
І вже десниця життя гнала мене вперед, униз сходами.
Провулок білів у снігу.
Мені здавалося, люди вітаються зі мною; не пригадую, чи відповідав їм... Раз у раз я намацував листа на грудях.
Від нього віяло теплом...
Я брів під арками переплетених гіллям алей Старомістя, повз залізний фонтан з мереживними ґратками, увішаними крижаними бурульками, далі — кам’яним мостом із статуями святих та Йоанна Непомука.
Унизу нуртувала ненавистю спінена ріка, вдаряючись у підвалини набережної.
У напівмареві мій погляд упав на витесану з піщаника скульптурну групу святої Луїтґарди з «муками проклятих»; сніг густо лежав на повіках каянників та на складених до молитви їхніх руках, скутих ланцюгами.
Арки брам брали мене в свої обійми і знову відпускали, повз мене повагом пропливали палаци з мереживними величавими порталами, левами з бронзовими кільцями в пащах.
І тут теж лежав сніг, усюди сніг. М’який, білий, мов хутро велетенського полярного ведмедя.
Високі статечні вікна з сяючими скрижанілими карнизами байдуже дивилися на хмари.
Мене дивувало, що небом линуло вдалеч так багато птахів.
Доки я піднімався на Градчину численними гранітними сходинами, де на кожній вмістилося б по четверо людських тіл, з виднокола крок за кроком зникало місто з його дахами й фронтонами.
Уже сутінки ковзали фасадами будинків, коли я вийшов на пустельний майдан, посеред якого пнувся у піднебесся, до янгольського трону, собор.
Сліди ніг з крижаними скоринками по краях вели до бічного входу.
Звідкись, з віддаленого помешкання, линули у вечірній тиші тихі, заблукані звуки гармоніки. Наче тоскні сльози скочувалися у самотність.
Я почув за собою зітхання обшивки, коли церковні двері впустили мене досередини, і я опинився у темряві. Золотий вівтар зблиснув до мене в застиглому супокої храму в блакитно-зеленавому мерехтінні умираючого світла, котре спадало крізь різнобарвні вітражі вікон на ряди лав. Червоні скляні лампадки виблискували розсипами іскор.
Млосні пахощі воску й ладану.
Я сів на лаву, відхилившись на спинку. Кров у моїх жилах дивно стишила свій біг у цьому царстві супокою.
Життя із завмерлим биттям серця сповнило навколишній простір — затаєне, терпеливе чекання.
Срібні священні реліквії спочивали вічним сном.
Ось! Десь ген здалеку долинув приглушений стукіт копит, ледь відчутно зачепив мій слух, ніби хотів пробитися крізь товщу стін, і затих.
Невиразний звук — мов дверцята карети хряснули...
Шелест шовкової сукні наблизився до мене, і ніжна витончена жіноча долоня торкнулася моєї руки.
— Прошу, будьте ласкаві, ходімо до тієї колони. Я не можу розмовляти тут, на лаві, про те, що хочу вам розповісти.
Урочисті образи довкруж мене розсоталися, залишивши по собі тверезу буденність. Раптом усе стало сірим й непоказним.
— Я й справді не знаю, як вам дякувати, майстре Пернат, що ви відважилися, мені на догоду, пройти чималий шлях за такої негоди.
Я у відповідь пробурмотів якусь банальщину.
— Але я не знала іншого місця, де могла б почуватися у більшій безпеці, не боятися стеження. Сюди, до собору, мабуть, ніхто за нами не крався...
Я витягнув листа й простягнув його дамі.
Вона вся угорнулася в дороге хутро, але за голосом я відразу впізнав ту, що тоді нажахана влетіла до моєї комірчини на Півнячій вулиці, утікаючи від Вассертрума. Я не здивувався, бо й не сподівався зустріти тут когось іншого.
Прикипів поглядом до її обличчя, яке в присмерку церковної ніші здавалося іще марнішим, аніж було, мабуть, насправді. Від її вроди мені перехопило подих, я стояв мов зачарований. Я б залюбки впав перед нею ниць, цілував би їй ноги за те, що вона попросила в мене помочі, за те, що обрала саме мене...
— Забудьте, благаю, принаймні доки ми тут, про ту ситуацію, коли ви мене побачили, — долаючи ніяковість, вела вона далі. — Я навіть не знаю, як ви ставитеся до таких речей...
— Я вже старий чоловік, але ще жодного разу за все життя не зважувався брати на себе роль судді над своїми ближніми, — тільки й спромігся відповісти я.
— Дякую вам, майстре Пернат, — просто й тепло мовила жінка. — Тепер вислухайте мене терпляче. Якщо не допоможете мені виплутатися з біди, то хоч, може, порадите, що робити.
Я відчував, як цупкий страх стискає її своїми лещатами, голос їй тремтів.