— Тоді... в ательє... Тоді з неймовірною ясністю я нараз збагнула, що це потворне чудовисько таки вистежило мене. Уже кілька місяців я помічаю, куди б не йшла, сама, чи з мужем, а чи з... з... доктором Савіолі, завжди десь поблизу виринає жахливе обличчя цього лахмітника-вуркагана. Уві сні й наяву переслідують мене його косі очі. Ще неясно, чого він хоче, однак страх дедалі гостріше впинається пазурами в мою душу: коли він накине на мене зашморг?
Спершу доктор Савіолі намагався мене заспокоїти, мовляв, на що взагалі може бути здатний отой хирлявий лахмітник Аарон Вассертрум! У гіршому разі вдасться до якогось дрібничкового шантажу... Та щоразу при згадці імені Вассертрума біліли його вуста. Маю підозру, доктор Савіолі щось приховує, аби мене не тривожити. Щось жахливе, що може коштувати життя мені або йому...
Згодом я дізналася про його таємницю: лахмітник не раз навідував доктора посеред ночі в його оселі. Я знаю, я відчуваю кожною клітинкою свого єства: щось відбувається, стягується довкруж нас, наче кільця змії. Чого шукав там цей убивця? Чому доктор Савіолі не може спекатися його? Ні, ні, мені несила далі за цим спостерігати! Я мушу щось зробити! Хоч щось, інакше страчу розум!
Я хотів заспокоїти її словами розради, але вона не дала мені говорити.
— Останніми днями задушливий кошмар почав набирати дедалі виразніших обрисів. Доктор Савіолі несподівано захворів. Я не маю змоги з ним більше спілкуватися, не смію його провідати, бо щомиті могла б викрити своє кохання до нього... Він лежить у гарячці. Єдине, що вдалося мені вивідати, він марить, ніби його переслідує якийсь покруч з розсіченою заячою губою. Аарон Вассертрум!
Я знаю, який мужній доктор Савіолі! Тож іще більший страх огортає мене — можете собі уявити? — коли бачу його зломленого й паралізованого небезпекою, яку сама відчуваю, як похмуре наближення моторошного янгола смерті.
Ви скажете, я боягузка! Чому б відкрито не признатися у своєму коханні до доктора Савіолі, чому б не пожертвувати всім: багатством, честю, славою! — жінка скрикнула так голосно, аж луна прокотилася ґалереями хорів. — Але я не можу! Я ж маю дитину, мою кохану біляву маленьку дівчинку! Я нізащо не пожертвую нею! Невже ви гадаєте, мій чоловік дозволить їй зостатися зі мною? Ось, ось, майстре Пернат, візьміть це! — вона нестямно вихопила маленьку торбинку, напхану низками перлів та коштовного каміння. — Віднесіть тому упиреві! Я знаю, він захланний. Хай забирає собі все, що я маю, тільки не чіпає моєї донечки! Він послухається, правда ж? Та не мовчіть, заради Христа! Скажіть хоч слово, пообіцяйте, що допоможете мені!
Я заледве зумів усадовити жінку на лаву й хоч трохи вгамувати її шал.
Я щось казав їй, плутане й безсенсовне, усе, що на язик спливало.
Думки шугали в моїй голові, я й сам не розумів до пуття, що промовляли мої уста... — якісь фантасмагоричні ідеї розсипалися на порох, ледь зродившись.
Я був ніби не при собі, поглядом прикипів до статуї монаха в стінній ніші й говорив, говорив. Потроху обриси камінної постаті змінилися: ряса обернулася нужденним плащем з піднятим коміром, а з-під коміра виринуло молоде обличчя із запалими щоками й гарячковим рум’янцем.
Не встиг я збагнути, що означає те видиво, як юнак знову став камінним монахом. Пульс мій бився надто швидко...
Нещасна жінка стиха плакала, схилившись на мою руку.
Я ділився з нею силою, яка ввійшла в мене тієї миті, коли прочитав її листа, і ще й досі мене переповнювала. Я відчув, як вона поволі насолоджується й живиться нею...
— Хочу вам сказати, чому звернулася саме до вас, — озвалася жінка після довгого мовчання. — Виною тому кілька слів, які ви якось мовили до мене, я пам’ятала їх чимало років...
Чимало років? Кров спинилася мені в жилах...
— Ви прощалися зі мною... Уже й не пригадую, чому та як, бо ж була ще дитиною... А ви промовили до мене так приязно й сумно водночас: «Хай би до цього ніколи не дійшло, та все ж згадайте про мене, якщо вам стане сутужно в житті. Може, волею Господа саме я зможу вам допомогти...» Я тоді рвучко відвернулася й жбурнула м’яча у фонтан, щоб ви не помітили моїх сліз. Потім я хотіла подарувати вам коралове сердечко, яке носила на шовковій стрічці на шиї, але посоромилася — боялась видатися смішною.
Спогад!
Пальці судоми намацали мою шию! Наче марево далекої, забутої землі обітованої постало переді мною — зненацька, налякавши мене: маленька дівчинка в білій сукенці, моріжок палацового парку, обрамлений старими в’язами. Я виразно побачив це знову.
Напевно, я змінився на обличчі, помітив це з її поспіху, з яким вона повела далі: