Стільки безнадії крилося у думці засвітити каганця, лиш би дочекатися дня, але потайний страх нашіптував, що від світла ранок відступить у недосяжну далину.
Я підійшов до вікна: наче примарний, завислий у повітрі цвинтар, простягалися химерні дахи — надгробні плити зі стертими датами життя і смерті над запалими могилами, «обителями» живих з видлубаними ними лазами й печерами.
Довго стояв я отак, задивившись понад верхами, доки поволі, дуже поволі крізь мою свідомість почало пробиватися здивування, чому не лякаюсь від шереху стишених кроків, які виразно долинали до моїх вух з-за стіни.
Я дослухався. Жодного сумніву: там знову хтось ходив. Підлога раз у раз поскрипувала під чиїмись скрадливими кроками.
Умить я прийшов до тями. Я аж ніби зсохся й змалів, так усе в мені стиснулося від напруженого прислуховування. Відчуття часу звелося до насущної миті.
Ось іще один уривчастий скрип: ніби злякався сам себе і стих. А тоді — мертва тиша. Насторожена, моторошна, зрадлива тиша, яка розтягує хвилини до безкінечності.
Я завмер, притулившись вухом до стіни. Горло перехопило від відчуття, що по той бік стіни хтось також стоїть так, як я, і робить те саме.
Я щосили напружував слух.
Нічого.
В ательє по сусідству все ніби вимерло.
Безгучно — навшпиньки — я прослизнув до фотеля біля ліжка, взяв свічку Гіллеля, запалив її.
Потім замислився: важкі залізні двері в коридорі, які вели до ательє доктора Савіолі, відчинялися з того боку.
Я схопив перший-ліпший гачкуватий шматок дроту, що валявся під різцями на моєму столі. Такі замки легко піддаються від першого ж натиску, достатньо лише підважити пружину.
А що тоді?
Там міг бути лише Аарон Вассертрум — нишпорив, винюхував, можливо, копирсався у шухлядах у пошуках нових доказів та звинувачень.
Чи багато користі принесе моє втручання?
Я вагався недовго: діяти, не думати! Лиш би розшматувати пута цього страхітливого очікування ранку!
І ось я вже перед залізними дверима горища, наліг на них, обережно пропхав дротика в замок і прислухався. Так і є: тихий шурхіт в ательє, мовби хтось витягає шухляду.
Наступної миті замок відскочив.
Я оглянув кімнату, хоча там було майже темно, а свічка тільки сліпила мене, не даючи світла, і помітив чоловіка в чорному пальті, який нажахано відсахнувся від письмового столу. На секунду завагавшись, куди йому втікати, він зробив порух, ніби хотів кинутися на мене, натомість зірвав з голови капелюха й поспіхом затулив ним обличчя.
«Що вам тут треба?» — хотів було вигукнути я, але чоловік мене випередив:
— Пернате! Ви? На Бога! Заберіть світло!
Голос видався мені знайомим і аж ніяк не належав лахмітникові Вассертрумові.
Машинально я задмухнув свічку.
Кімната відразу поринула в напівтемряву, лише імлисте мерехтіння знадвору сіялося крізь вікно, як і в моїй комірчині. До краю напруживши зір, я зумів розпізнати у виснаженому лихоманкою обличчі над коміром пальта риси студента Харусека.
«Монах!» — ледь не зірвалося з мого язика, і я ураз збагнув, хто примарився мені вчора в соборі: Харусек! Ось чоловік, до якого треба звернутися! Я згадав його слова, сказані тоді, у дощ, під аркою брами: «Знатиме Аарон Вассертрум, як можна довгою непомітною отруєною голкою проткнути мури. Саме того дня, коли він захоче погубити доктора Савіолі!»
Чи мав я в особі студента союзника? Чи знає він, власне, що трапилося? Його перебування в ательє у такий час майже підтверджувало моє припущення, але я не наважувався запитати його про це навпростець.
Харусек кинувся до вікна й визирнув з-за фіранки вниз, на вуличку.
Я здогадався: він боявся, що Вассертрум може помітити світло моєї свічки.
— Ви, мабуть, подумали, майстре Пернат, що я злодій, нишпорю поночі у чужому помешканні? — несміливо озвався він після довгого мовчання. — Але присягаюся вам...
Я відразу урвав його мову й заспокоїв.
Аби показати, що ні в чому його не підозрюю, навіть більше, маю за союзника, я розповів Харусекові з деякими необхідними, на мою думку, недомовками, який маю стосунок до ательє; розповів, що побоююся, аби одна близька мені жінка, яка перебуває у небезпеці, не стала жертвою шантажу лахмітника.
З того, як ввічливо, не перебиваючи запитаннями, він мене слухав, я зрозумів, що йому вже майже все відомо, ймовірно, навіть з подробицями.
— Так і є, — замислено мовив Харусек, коли я замовк. — Отже, я не помилився! Ясно, що цей покруч хоче затягнути зашморг на шиї Савіолі, але, вочевидь, ще не назбирав достатньо доказів. Бо інакше чого б він тут вештався! Саме вчора я — скажімо так — «випадково» проходив нашим провулком, — пояснив він, помітивши запитання у моєму погляді, — і мені впало в око, як Вассертрум спершу довго, начебто безтурботно, швендяв туди й сюди перед нашою брамою, а потім, коли йому здалося, що ніхто за ним не спостерігає, шаснув у підворітню. Я кинувся за ним, вдав, ніби до вас прямую, тобто постукав у ваші двері й сполохав його тієї миті, як він длубався ключем у замку залізних дверей на горище. Щойно я підійшов, старий одразу покинув своє заняття і теж постукав вам у двері. Вас, мабуть, не було вдома, бо ніхто не відчинив.