Це міг бути один з хаотичних потайних ходів попід єврейським кварталом, який зводив до ріки.
Я не здивувався: півміста вже споконвіку стоїть на таких підземних катакомбах: мешканці Праги завжди мали переконливі підстави боятися денного світла.
Хоч брів уже цілу вічність, німотна тиша над головою свідчила, що я усе ще перебуваю під єврейським кварталом, який уночі немов вимирає. Пожвавлені вулиці та площі сповістили б про себе віддаленим гуркотом коліс карет і бричок.
На мить мене захлиснув страх: а що, як я заблукав, кружляю колом? А як провалюся до якоїсь діри, поранюся, зламаю ногу й не зможу йти далі?
Що тоді буде з її листами в моїй комірчині? Вони ж неодмінно потраплять до рук Вассертрума!
Згадка про Шемая Гіллеля, який уособлював для мене спасителя й провідника, несамохіть заспокоїла мене.
З обережності я все ж рушив повільніше, намацуючи ногами твердь і простягнувши вгору руку, щоб ненароком не вдаритися головою, якщо склепіння стане нижчим.
Час до часу, а згодом дедалі частіше я зачіпав рукою стелю, зрештою, довелося мені пробиратися нагінці.
Раптом рука провалилася у порожнечу. Я зупинився, задер голову, придивляючись. Що більше напружував зір, то ніби виразніше бачив слабке мерехтіння світла вгорі.
Може, то шахта якогось льоху?
Я випростався, обома руками обмацав на рівні голови отвір правильної чотирикутної форми, викладений цеглою.
Поволі я почав розрізняти тьмяні обриси горизонтально покладеної хрестовини, мені пощастило вхопитися за перекладини, підтягнутися і видряпатися на неї.
Я стояв на хрестовині, намагаючись зорієнтуватись у просторі.
Вочевидь, якщо мене не обманювало відчуття дотику, тут обривалися рештки залізних ґвинтових сходів.
Обережно, надзвичай обережно нишпорив я довкола себе, доки нарешті намацав другу сходинку й виліз на неї.
Усього виявилося вісім сходинок, кожна на висоті людського зросту над попередньою.
Дивно: сходи впиралися нагорі в якусь обшивку, що крізь неї рівномірно, перехресними променями сіялося слабке світло, яке я помітив ще знизу!
Наскільки міг, я пригнувся, щоб краще роздивитися здаля, як перетинаються світляні лінії, і, на своє превелике здивування, побачив, що вони утворюють шестикутник! Характерна ознака синагоги.
Що б це могло бути?
Раптом я здогадався: то була ляда, повз краї якої просочувалося світло! Дерев’яна ляда в формі шестикутної зірки.
Я уперся в неї плечима, натиснув і вже за мить опинився у кімнатці, залитій яскравим місячним сяйвом. Кімнатчина була доволі тісною і, за винятком купи мотлоху в кутку, цілком порожньою, з єдиним, густо заґратованим вікном.
Дверей чи якогось іншого входу, окрім того, яким прийшов сам, я не знайшов, хоч ретельно обнишпорив усі стіни.
Прути віконних ґрат стояли так щільно, що годі було й думати пропхати крізь них голову, але дещо я все ж побачив: кімната розташовувалась приблизно на висоті третього поверху, бо дахи двоповерхових будинків навпроти лежали набагато нижче.
Протилежний бік вулиці трохи виднівся, однак через яскраве місячне сяйво, що засліплювало мене, він здавався темним, тож я не міг добачити дрібниць.
Вуличка, без сумніву, вилася єврейським містом, вікна були або замуровані, або ж означені лише карнизами: тільки в ґетто будинки так дивно обернені спинами одні до одних.
Даремно я мучився, ламав собі голову, у яку дивну споруду я потрапив.
Може, це покинута бокова маленька вежа грецької церкви? Або закуток Старонової синагоги?
Але околиці не ті...
Я знову роззирнувся по кімнаті. Нічого, щоб давало хоч малесеньку зачіпку: голі стіни й стеля, давно облуплений тиньк, ні дірок від цвяхів, ані самих цвяхів, які могли б засвідчити, що хтось тут колись мешкав.
Підлога по кісточки вкрита пилюкою, ніби десятиліттями нею не ступала жива істота.
Розгребти мотлох я погидував. Темрява у кутку не давала розгледіти, що саме там лежить.
На перший погляд, скидалося на купу шмаття, зв’язаного у вузол.
А може, старі чорні саквояжі?
Я шпортнув ногою, і мені вдалося витягнути звідти частину лахміття на світло від місяця, що пасмугою пролягло почерез кімнату. Щось схоже на широку темну стрічку поволі розгорнулося на підлозі.
Блискуча цятка, мовби око!
Металевий ґудзик?
Нарешті я здогадався: з клубка випав рукав чудернацького старомодного покрою. Маленьку білу шабатурку чи щось схоже, яка, вочевидь, лежала під ним, я нехотячи розчавив ногою, і вона розсипалася на купу плямистих плашок.