Я легенько копнув їх, одна з плашок впала на світло.
Картинка?
Я нахилився: паґад — перша карта колоди таро!
Те, що видалося мені білою шабатуркою, було насправді колодою карт таро.
Я підвівся.
Це ж треба! Сміховинна знахідка. Гральні карти у такому примарному місці!
Дивина! Я аж змусив себе усміхнутися, хоча тихий страх цівкою вже просочився у моє єство.
Машинально перелічуючи карти, я дошукувався банального пояснення, як могли вони тут опинитися. Повна колода — 78 карт. Ще доки лічив, помітив: плашки були зимними на дотик.
Крижаним холодом віяло від них. Я навіть не міг розтулити пальці, так вони задубіли. Знову я взявся за пошуки природного пояснення того, що відбувалося.
Легкий костюм, довге блукання підземними переходами без пальта й капелюха, сувора зимова ніч, кам’яні стіни, пронизливий мороз, який укупі з місячним сяйвом впливав до кімнатки, — дивно, що мерзнути я почав аж тепер. Виною тому було, мабуть, тривале гарячкове збудження...
Дрож пронизав мене, дедалі глибше проникаючи в тіло.
Я відчував, як крижаніє мій скелет, а кожна кісточка видавалася холодним залізним прутом, до якого примерзала плоть.
Я бігав кімнатою, тупотів ногами, молотив себе руками — нічого не допомагало. Я міцно стиснув зуби, щоб не чути їхнього цокотіння.
Це — смерть, мовив я сам до себе, дотуляється холодними руками до моєї потилиці.
Я шалено відганяв від себе сон замерзання, що притуплював усі відчуття, огортав, наче пухкою, задушливою ковдрою.
«Листи! У моїй кімнаті її листи! — криком вибухнуло в мені. — Їх знайдуть, якщо я тут помру. А вона ж сподівається на мене! Її порятунок в моїх руках! Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!»
Я щодуху волав крізь віконні ґрати, а пустельна вуличка відповідала луною: «Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!»
Я падав на підлогу й знову підхоплювався на рівні ноги. Не маю права померти, не маю права! Заради неї, тільки заради неї! Я готовий був іскри витесати зі своїх кісток, лиш би зігрітися.
Мій погляд впав мимохіть на шмаття у кутку, я кинувся до нього, тремтячими руками натягнув поверх свого одягу. То був старомодного крою ветхий костюм з цупкої темної тканини.
Від нього відгонило гнилизною.
Потім я скоцюрбився у протилежному кутку й відчув, як попід шкіру помалу розливається тепло. Лише жахливе відчуття зледеніння кісток ніяк не минало. Я сидів непорушно, лише водив поглядом довкола: карта, яку побачив першою, — паґад — лежала на місячній доріжці посеред кімнати.
Я не міг відвести від неї очей.
Вона, здавалося, наскільки я міг судити з такої віддалі, була намальована аквареллю невправною дитячою рукою і зображувала єврейську літеру «алеф» у вигляді чоловіка у старофранконському одязі, з коротко підстриженою сивою борідкою, з піднятою лівою і опущеною правою рукою.
Хіба той чоловік не дивно схожий на мене? — закралася мені підозра. Борідка. Вона цілком не пасувала до паґада. Я підповз ближче й пожбурив карту до решти мотлоху в кутку, щоб не муляла очі.
Так вона там і лежала, мерехтіла до мене з темряви біло-сірою розмитою плямою.
Зусиллям волі я змусив себе думати, як потрапити додому.
Чекати ранку! Гукнути перехожим з вікна, щоб передали мені нагору драбиною свічки або ліхтарню! Я усвідомлював, що без світла безкінечним заплутаним лабіринтом мені ніколи не потрапити назад. Або якщо вікно надто високо, можна спустити мені на мотузці... Господи! — блискавкою пронизало мене. Тепер я знав, де опинився! Кімната без дверей лише з одним заґратованим вікном — старовинний будинок у Старошкільному провулку, який усі оминали десятою дорогою! Якось, багато років тому, один чоловік уже спускався на мотузці з даху, щоб зазирнути через вікно, і мотузка обірвалася... Так... Я був у будинку, де щоразу зникав примарний Ґолем!
Безмежний жах, якому я безнадійно опирався і навіть нагадуванням про листи не міг його притлумити, паралізував мої думки й змусив судомно зіщулитися серце.
Квапно пробелькотів я схололими устами, що це лише вітер крижано дмухнув з кутка; повторював ті слова щораз швидше й швидше, дихання зі свистом вихоплювалося з грудей — нічого більше не допомагало: ген там, у кутку, білувата пляма... карта... надималася пухирем, доповзала до місячної доріжки й знову ховалася у темряві... Звуки, наче краплі, прокинулися — чи то в думках, чи в передчутті, чи наяву... у просторі й водночас поза ним... та все ж десь... глибоко в серці й знову посеред кімнати, схожі на циркуль, який, падаючи, впинається у дерево й застрягає там...