Чудна дівчина, ця Міріам!
Таких я ще не бачив.
Врода її якась екзотична, особлива, з першого погляду й не вловити, від неї німіють уста й кудись зникає відвага.
Це обличчя сформоване за законами пропорцій, які вже давно, певно тисячоліття, як втрачені, міркував я, відтворюючи в уяві дівчину.
Я думав, який камінь вибрати, щоб зберегти риси цього личка в камеї і не зашкодити художньому виразові твору, однак не знаходив відповідного матеріалу: який камінь зможе передати небачений чорний до синяви блиск її волосся та очей? Як втілити в камеї неземну витонченість обличчя, передати внутрішній дух і не збитися на бездушну портретність на догоду «мистецьким» канонам!
Лише мозаїка тут підійде, жодних сумнівів! Та який матеріал обрати? За все життя такого не знайдеш...
Де ж це Гіллель запропастився!
Я тужив за ним, мов за давнім добрим другом.
Дивовижно, як запав він мені в серце лише за кілька днів, а я ж, правду кажучи, тільки раз у житті з ним розмовляв.
Так, правильно: листи... треба ліпше заховати її листи. Для власного спокою, якби мені знову на довший час довелося покинути домівку.
Я вийняв їх зі скрині — у касетці надійніше...
Зі стосика листів висковзнула світлина. Я не хотів дивитися, але було запізно.
В оксамитовій накидці на оголених плечах — такою я вперше побачив її, коли вона втекла до моєї комірчини з ательє Савіолі, — жінка дивилася мені просто у вічі.
Немилосердний біль пронизав мене. Я прочитав присвяту на світлині, не розуміючи змісту слів, та ім’я:
Твоя Ангеліна.
Ангеліна!
Коли я вголос вимовив її ім’я, завіса, що відгороджувала мої юні роки, розпанахалася згори донизу.
Я майже вмирав від муки. Дряпався, стогнав, кусав собі руки — лиш би знову стати сліпцем. «Господи милосердний, — заклинав я, — поверни мене знову в непам’ять, як досі!»
Біль піднявся до рота... Душив мене... дивно солодкий на смак... як кров...
Ангеліна!
Кров розносила ім’я моїми жилами, воно голубило мене нестерпними, неземними пестощами.
Неймовірним зусиллям волі я змусив себе отямитися й, скрегочучи зубами, упитися очима в світлину, аж здолав її силу!
Аж її здолав!
Як нинішньої ночі паґад...
Нарешті! Кроки! Чоловічі кроки...
Він прийшов!
Не тямлячись від радості, я кинувся до дверей, розчахнув їх нарозтвір.
На порозі стояв Шемай Гіллель, увесь якийсь настовбурчений, а за ним (я потай дорікав собі, що сприйняв його появу з розчаруванням) — старий Цвак, з рожевими щічками й круглими дитячими очицями.
— На свою превелику радість, бачу вас при доброму здоров’ї, майстре Пернат, — мовив Гіллель.
Холодне «ви»?
Мороз. Пекучий, убивчий мороз раптом скував кімнату.
Оглушений, напіввуха, слухав я, що, засапавшись від хвилювання, торохтів Цвак.
— Ви вже знаєте, Ґолем знову блукає містом? Ми ж тільки недавно про це говорили, пригадуєте, Пернате? Усе ґетто зворохобилося. Фрізландер сам його бачив! Ґолема. І знову, як завжди, усе почалося з убивства.
Я насторожено прислухався. Убивство?
Цвак трусонув мною.
— Невже ви нічого не знаєте, Пернате? На вулицях повсюдно вивішені оголошення поліції: товстого Цотмана, масона, — я кажу про страхового директора Цотмана — убили. Лойзу... вже арештували... тут, у будинку. Руда Розіна безслідно зникла... Ґолем! Боже, Ґолем! Волосся стає дибки...
Я мовчки дивився у вічі Гіллелю: чого він так прискіпливо розглядає мене?
Стриманий усміх зненацька торкнувся кутиків його вуст.
Я зрозумів. Він стосувався мене.
Я б залюбки кинувся йому на шию від радощів.
Збуджений до краю, я метався кімнатою. Що подати насамперед? Келихи? Пляшку бургундського? Я мав лише одну... Сиґари?
Нарешті я добрав слова:
— Чому ж ви не сідаєте? — і швидко підсунув обом своїм друзям фотелі.
Цвак почав сердитися:
— Чого це ви без кінця усміхаєтесь, Гіллелю? Мабуть, не вірите в появу Ґолема? Так мені видається... Ви взагалі не вірите в Ґолема!
— Я б не повірив у нього, навіть якби він сам з’явився тут, переді мною, — спокійно відповів Гіллель, не зводячи з мене погляду.
Я збагнув двозначність його слів. Вражений Цвак не доніс келиха до рота.
— А свідчення сотень людей для вас, Гіллелю, порожній звук? Та заждіть, ще згадаєте мої слова! Тепер убивствам у ґетто не буде кінця! Я це знаю... Ґолем веде за собою жахливу свиту!