— Нагромадження схожих подій не є чимсь надприродним, — заперечив Гіллель, підходячи до вікна: унизу виднілася ятка лахмітника. — Коли віє весняний вітер, оживають корені — і цілющі, й отруйні...
Цвак весело мені підморгнув, киваючи головою на Гіллеля, і прошепотів:
— Якби рабин захотів, він міг би розказати такі речі, від яких волосся сторч стане.
Шемай обернувся:
— Я не рабин, хоча й маю право на цей титул. Я лише нікчемний архіваріус у єврейській ратуші, веду реєстр мертвих і живих.
Прихований сенс начеб крився у його словах. Навіть лялькар, здавалося, підсвідомо це відчув, бо притих. Якийсь час усі мовчали.
— Послухайте-но, раббі... о, вибачте, я хотів сказати «пане Гіллель», — за хвилю знову озвався Цвак, і його голос звучав нарочито поважно. — Давно хотів вас запитати. Не мусите відповідати, якщо... не хочете чи не маєте на те права...
Шемай підійшов до столу, покрутив у руках келиха. Він не пив. Можливо, єврейський звичай забороняв йому це.
— Сміливо запитуйте, пане Цвак.
— Чи знаєте ви щось про єврейське таємне вчення — кабалу, Гіллелю?
— Небагато.
— Я чув, ніби існує писання, з якого можна навчитися кабали. Зохар...
— Так, Зохар — Книга Сяяння.
— Ось бачте! — не стримався Цвак. — Хіба це не кричуща несправедливість, що писання, яке, ймовірно, містить ключі до розуміння Біблії та блаженства...
— Лише декілька ключів, — урвав його Гіллель.
— Гаразд, хай кілька! Отже, цей фоліант через свою величезну цінність та унікальність доступний лише багатим? Він існує в єдиному екземплярі, до того ж, я чув, зберігається у Лондонському музеї, чи не так? Та й написаний халдейською, арамійською, гебрейською чи ще хтозна-якою мовою... Хіба мав я коли-небудь у своєму житті нагоду вивчити ці мови чи потрапити до Лондона?!
— А ви справді палко прагнули цього? — запитав Гіллель ледь глузливо.
— Чесно кажучи — ні, — зніяковіло зізнався Цвак.
— То нічого обурюватися, — сухо зауважив Гіллель. — Хто не прагне спостигнути дух кожним атомом свого єства, тому не дано прозирнути в таїни Господа.
«Усе ж має існувати книга не з кількома, а з усіма ключами до розгадки таємниць іншого світу», — майнуло мені в голові; рукою я механічно теребив у кишені паґада. Та не встиг я сформулювати запитання, як Цвак уже запитав.
Уста Гіллеля склалися в усмішку сфінкса:
— На кожне запитання людини одразу є відповідь, якщо воно поставлене її духом...
— Розумієте, що він має на увазі? — звернувся до мене Цвак.
Я промовчав, навіть подих затамував, щоб не пропустити жодного слова Гіллеля.
Шемай вів далі:
— Усе життя — це не що інше, як низка сформульованих запитань із зародками відповідей у собі та відповідей, які породжують нові запитання. Хто бачить у цьому щось інше — дурень.
Цвак гримнув кулаком по столу.
— Отож-бо, запитання, які щоразу звучать інакше, і відповіді, які кожний розуміє по-своєму...
— Саме так, — приязно мовив Гіллель. — Лікувати всіх з однієї ложки — привілей лікарів. Хто запитує, отримує йому потрібну відповідь, інакше б розумні істоти не простували шляхом своїх прагнень. Гадаєте, наші юдейські писання з доброго дива написані винятково приголосними? Кожен повинен для себе підшукати до них незримі голосні, які наповнять слова лише йому відомим сенсом... Інакше живе слово заклякне мертвою догмою.
Лялькар гаряче оборонявся:
— Це все слова, раббі, слова! Останнім паґадом буду, якщо я хоч щось тут розумію!
Паґад! Слово вдарило в мене, мов блискавка. З переляку я ледь не звалився зі стільця.
Гіллель уникав мого погляду.
— Останній Паґад? Хтозна, чи то й справді не ваше ім’я, пане Цвак? — ніби з далекої далечі долинули до мого вуха слова Гіллеля. — Ніколи не варто бути надто самовпевненим. До речі, якщо вже ми заговорили про карти... Ви граєте в таро, пане Цвак?
— Таро? Звичайно! Змалку.
— Тоді мене дивує, навіщо ви розпитуєте про книгу, у якій зібрана вся кабала, якщо самі тисячі разів тримали її в руках?
— Я? Тримав у руках? — Цвак схопився за голову.
— Так, ви! Вам не спадало на думку, що таро має двадцять два козирі — стільки ж, скільки літер у гебрейській абетці? А в наших богемських картах теж не бракує виразно символічних образів: блазень, смерть, чорт, Страшний Суд... Життя, любий друже, волає вам у вухо відповіді, а ви не чуєте! То як іще вам волати?!
Мабуть, ви не знаєте — та вам і не конче це знати, — що тарок або тарот походить від єврейського тора — закон; староєгипетською воно означає тарут — той, кого запитують, а давньою індоіранською таріск — я вимагаю відповіді. Однак про це мали б знати вчені, перш ніж безапеляційно стверджувати, ніби гра таро виникла за часів Карла Шостого.