— Ви цього не зробите, Ангеліно! — вигукнув я, думаючи лише про терпуг; мені перехопило голос від тріумфальної радості — усвідомлення своєї могутності.
Ангеліна поривалася піти. Я її не відпускав.
— Лише одне іще! Подумайте, невже ваш чоловік отак одразу повірить лахмітникові на слово?
— Але ж Вассертрум має докази, скоріш за все мої листи, можливо, мій портрет — усе, що лежало в письмовому столі в ательє, тут, по сусідству.
Листи? Портрет? Письмовий стіл? — я вже не тямив, що роблю: схопив Ангеліну в обійми й осипав поцілунками. Цілував уста, чоло, очі...
Її біляве волосся огорнуло моє обличчя золотим серпанком.
Потім, тримаючи в долонях її витончені руки, я розповів їй через слово історію про те, як смертельний ворог Вассертрума, бідний чеський студент, позабирав із шухляд усі папери, і тепер вони в повній безпеці — у мене.
Ангеліна кинулася мені на шию, сміючись і плачучи водночас. Поцілувала мене. Метнулася до дверей. Повернулася і поцілувала мене ще раз.
Потім зникла.
Я стояв, мов оглушений, усе ще відчуваючи її віддих на своїй щоці.
Я чув, як загримотіли колеса екіпажа по бруківці, як шалено зірвалися у галоп коні. За хвилину стало тихо. Мов у склепі.
У мені теж.
Раптом позад мене тихо скрипнули двері — у кімнаті стояв Харусек.
— Вибачте, пане Пернат, я довго стукав, але ви, певно, не чули.
Я лише мовчки кивнув.
— Сподіваюся, ви не подумали, тільки тому, що бачили мене за розмовою з Вассертрумом, ніби я помирився з ним? — глузливий усміх Харусека підказав мені, що то був чорний жарт. — Хочу, аби ви знали: щастя прихильне до мене... Серце отого недолюдка зм’якло до мене, пане Пернат. Дивна річ голос крові, — додав він тихо, ніби сам до себе.
Я не зрозумів, що він мав на увазі, може, мені почулося, подумав... Щойно пережита схвильованість ще бриніла в мені.
— Він хотів подарувати мені пальто, — голосно вів далі Харусек. — Я, звісно, подякував і відмовився. Мене власна шкіра гріє. А ще нав’язував мені гроші!
«І що, взяли?» — ледь не вихопилося мені, але я вчасно прип’яв язика.
Щоки студента вкрилися червоними плямами.
— Гроші, ясна річ, я взяв.
Мені кров шугонула в голову!
— Узя...ли? — пробелькотів я.
— Ніколи не гадав, що таку чисту радість можна відчути на землі! — Харусек на мить примовк і скорчив кумедну міну. — Хіба ж не найвища насолода бачити, як у господарстві матінки-природи розсудливо й мудро заправляють матеріальні блага, — він промовляв, наче пастор, побрязкуючи грошима в кишені. — Насправді ж вважаю своїм високим обов’язком скарб, довірений мені милостивою рукою, увесь до копійчини віддати задля досягнення найшляхетнішої мети...
П’яний він? Чи божевільний?
Раптом Харусек змінив тон:
— А чорний гумор у тому, що Вассертрум сам заплатив за свої ліки. Хіба ні?
Невиразна підозра, що саме ховається за словами Харусека, закралася мені в душу, й мороз пішов поза шкірою від погляду його запалених лихоманкою очей.
— Та годі про це, майстре Пернат. Завершімо ліпше нагальні ґешефти. Та дама, що приходила... то ж була вона? Як це їй спало на думку з’явитися отак серед білого дня?
Я розповів Харусекові, що трапилося.
— Вассертрум напевно не має жодних доказів, — радісно урвав мене студент. — Інакше б він не обшукував знову сьогодні вранці ательє. Дивно, що ви його не чули! Добру годину там пробув!
Мене здивувало, звідки йому все відомо, я запитав його про це.
— Дозволите? — Харусек взяв зі столу цигарку, прикурив і заходився пояснювати: — Бачте, якщо відчинити двері, перетяг з коридора потягне за собою тютюновий дим. Це, мабуть, єдиний закон природи, на якому Вассертрум визнається досконало. Як вам відомо, будинок належить йому, тож він, про всяк випадок, влаштував у зовнішній стіні ательє маленьку потайну нішу — своєрідну вентиляцію, а там — червоний прапорець. Якщо хтось заходить чи виходить з кімнати, тобто влаштовує перетяг, Вассертрум одразу помічає знизу тріпотіння прапорця. Я теж про це знаю, — сухо додав Харусек. — Мені теж видно прапорець з підвального приміщення у будинку навпроти, де ласкава доля милостиво дозволила мені замешкати. Милий жарт з вентиляцією, хоч і запатентований достойним патріархом, відомий мені вже багато років.
— Яку ж нелюдську ненависть ви маєте до нього відчувати, якщо пильнуєте кожний його крок! Та ще й віддавна, як самі кажете! — вигукнув я.
— Ненависть? — Харусек через силу всміхнувся. — Ненависть? Ненависть — це ще м’яко сказано! Ще не вигадали слова, яким можна означити мої до нього почуття. Я ненавиджу — це правда, але не його. Я ненавиджу його кров. Розумієте? Я, мов дикий звір, учуваю навіть краплину такої крові в жилах людських, а... — він зціпив зуби. — А це іноді трапляється у ґетто.