Я полохливо намагався хоч щось прочитати з обличчя Гіллеля. Так холодно й дещо грізно він зі мною ще не розмовляв. За цими чорними, глибоко посадженими очима таїлася прірва.
«Між нами ніби скляна стіна», — згадалися мені слова Міріам.
Я спромігся лише мовчки потиснути йому руку й піти геть.
Гіллель провів мене до дверей. Піднімаючись сходами, я озирнувся: Гіллель стояв біля свого помешкання, приязно махаючи мені вслід, як людина, яка ще хотіла б щось сказати, але не може...
Страх
Я мав намір узяти пальто й ціпок та піти попоїсти до маленького шинку Старий заїзд, де щовечора до пізньої ночі просиджували Цвак, Фрізландер і Прокоп, розповідаючи один одному усілякі неймовірні історії. Та щойно я переступив поріг своєї комірчини, куди й подівся той намір, наче відпав, ніби чиясь рука зірвала з мене хламиду, у яку я горнувся.
У повітрі вчувалася напруга, я не міг її собі пояснити, та була вона цілком намацальною і вже за кілька секунд перенеслася на мене; від внутрішньої тривоги я не знав, за що перше хапатися: запалити світло, замкнути за собою двері, сісти чи, навпаки, ходити кімнатою.
Чи не прокрався хтось сюди за час моєї відсутності й десь заховався? Може, це мені передався страх викриття тієї людини? Може, Вассертрум побував тут?
Я рвучко відслонив ґардини, відчинив шафу, зазирнув до сусіднього покоїку — нікого.
Касетка теж стояла на своєму місці.
Якщо нема іншої ради, то, може, ліпше спалити ті листи й раз і назавжди позбутися тривоги?
Я заходився нишпорити в кишені камізельки в пошуках ключа, але схаменувся. Чи то горить? Маю достатньо часу аж до ранку...
Спершу запалити світло!
Не міг знайти сірників.
Чи двері замкнені? Я ступив кілька кроків назад. Знову зупинився.
Звідки цей несподіваний страх?
Я хотів собі дорікнути за боягузтво, але думки зав’язли... посеред фрази.
Божевільна думка блиснула мені раптом: хутко, мерщій видертися на стіл, витягнути за собою крісло й вгатити по голові того, хто там плазує по підлозі, якщо той підкрадеться ближче.
— Але ж тут нікого немає! — голосно мовив я, сердитий сам на себе. — Чи ти був коли в житті боягузом?!
Та це не допомогло. Повітря, яке я вдихав, стало розрідженим і гострим, мов ефір.
Якби ж то я щось міг побачити насправді — хай навіть найжахливіше, — страх миттю б пропав.
Але нічого не було.
Я вдивлявся в усі кутки.
Нічого.
Навколо самі лише знайомі речі: меблі, скриня, лампа, картина, настінний годинник — безживні, старі, вірні друзі.
Я сподівався, що вони переміняться під моїм поглядом і я зможу пояснити свій давкий страх оманою зору.
Даремно... Речі незрушно зберігали свою форму. Надто незрушно, неприродно незрушно, як на присмерк, що панував у кімнаті.
Їх гнітить те, що й мене, вони не відважуються навіть на щонайменший рух, подумав я.
Чому не цокає годинник?
Навколишня сторожка тиша спивала будь-який звук.
Я поторгав столом і здивувався, що чую скрип.
Хоч би вітер завив надворі! Навіть цього немає! Чи дрова у грубці потріскували б... Але вогонь давно згас.
І нестерпна, моторошна напруженість у повітрі — безупинна, безпросвітна, як струменіння води.
Оця намарна готовність до стрибка всіх моїх чуттів! Я боявся, що мені забракне сил це стерпіти. У кімнаті повно очей, яких я не бачу, по кімнаті блукають руки, яких я не годен схопити.
«Це жах, породжений самим собою, це задушливий страх перед Ніщо, перед тим нез’ясовним, що не має форми й виривається поза межі нашої думки», — притупленою свідомістю розумів я.
Заклякнувши, я чекав.
Чекав, мабуть, із чверть години: може, одурити «це», дозволити йому підкрастися ззаду, а тоді — схопити!
Я рвучко обернувся: знову пустка.
Те саме виснажливе Ніщо, якого нема і водночас уся кімната заповнена його моторошною присутністю.
Якщо я втікатиму? Що стане мені на заваді?
«Воно» піде вслід за мною, якось одразу збагнув я без тіні сумніву. І світло мені не допоможе, та все ж я іще довго шукав сірників, аж поки знайшов.
Ґніт свічки довго тлів, не хотів розгорятися; язичок полум’я вагався, спалахнути йому чи згаснути, а коли нарешті виборов таке-сяке сухотне існування, засвітився каламутно, як жовта брудна бляха. Хай би вже ліпше було темно.