Я задмухнув свічку й упав, як був, одягнений, на ліжко. Лічив удари свого серця: один, два, три, чотири... до тисячі, а тоді знову від початку. Я лічив — здавалось мені — години, дні, тижні. Аж доки пересохли уста й волосся стало дибки: жодної секунди полегші.
Жодної.
Я почав промовляти вголос слова, що спливали мені на язик: принц, дерево, дитина, книжка; судомно повторював їх, доки раптом вони постали переді мною оголеними, безсенсовними, страхітливими звуками з доісторичних варварських часів. Мені доводилося напружувати усі свої сили, щоб знову віднайти в них сенс: п-р-и-н-ц, к-н-и-ж-к-а...
Я вже збожеволів? Чи вмер? Я обмацав усе навколо себе.
Встати!
Сісти у фотель!
Я важко впав у крісло.
Коли ж нарешті прийде смерть!
Лиш би не відчувати цю безкровну, моторошну напругу! «Не хочу, не хочу! — кричав я. — Чи ви не чуєте?!»
Безсило я відкинувся на спинку фотеля.
Не міг збагнути, чи ще живу.
Не здатний ні думати, ані діяти, я безтямно дивився поперед себе.
«Чому він так наполегливо пропонує мені зерна?» — зринула в мені думка й схлинула, знову повернулася. Зникла. З’явилася.
Насилу до мене дійшло, що переді мною стоїть якась дивна істота, мабуть, давно стоїть — відколи я сиджу в фотелі — і простягає мені руку.
Сіре кремезне в плечах створіння, зростом, як не надто високий присадкуватий чоловік, опиралося на різьблений спіральною смужкою ціпок з білого дерева.
Там, де мала б бути голова, я міг розрізнити лише якусь імлисту кулю.
Важким духом сандалового дерева й мокрої глини віяло від тієї з’яви.
Відчуття повної безоборонності ледь не позбавило мене решти притомності. Нещадна мука, що віддавна точила мене, стиснулася у клубок страху й прибрала форму тієї істоти.
Мій інстинкт самозбереження підказував мені, що я збожеволію від жаху, якщо побачу обличчя примари, — застерігав мене, волав мені у вухо! Та все ж фантом притягував мене, наче магніт; я не міг відвести погляду від імлистої кулі, дошукуючись у ній очей, носа й рота.
Що вже я пнувся з усіх сил, імла зоставалася незворушною. Щоправда, мені вдавалося подумки прилаштувати до тіла розмаїті голови, однак щоразу я розумів: це лише витвір моєї уяви. Голови розпливалися у повітрі тієї ж миті, як я їх вифантазовував.
Лише голова єгипетського ібіса протрималася найдовше.
Обриси примари у пітьмі не трималися купи, то ледь помітно стискалися, то знову розтягувалися, ніби протяжні подихи, — то був єдиний помітний рух. Замість стіп торкалися підлоги обрубки кісток, а м’ясо, сіре й безкровне, було закочене набряклим манжетом догори.
Непорушна істота простягала до мене руку.
У долоні лежали дрібні, завбільшки з квасолю зерна, червоні, із чорними цятками на краях.
Що я мав із ними робити?
Підсвідомо я відчував: на мене покладена велетенська відповідальність — відповідальність, яка сягає поза межі земного, — якщо зараз я не зроблю правильного кроку.
Дві шальки терезів — на кожній по половині всесвіту — гойдаються десь у царстві першопричинності, здогадувався я: на яку здмухну пилинку, та й опуститься.
То ось вона, страхітлива напруга довкруж мене! — збагнув я. «Не воруши й пальцем! — радив мій розум. — Навіть якщо смерть довіку не прийде й не звільнить тебе від цієї муки!»
Але й тоді б ти зміг зробити свій вибір: міг би відмовитися від зерен, шепотіло щось у мені. Тепер немає вже вороття!
Я безпорадно роззирнувся довкола — може, з’явиться якийсь знак, підкаже, як чинити далі.
Нічого.
І в мені самому нічого, жодної думки, жодної поради — усе мертве, вимерло...
Життя міріад людей цієї миті легше за пір’їнку...
Напевно, запала глибока ніч, бо вже навіть стін своєї кімнати я не міг вирізнити у темряві.
За стіною, в ательє, чулися важкі кроки: хтось пересував шафу, видирав шухляди й з грюкотом кидав додолу; я ніби упізнав голос Вассертрума, його хрипкий бас, яким він вивергав дикі прокльони. Я не прислухався. Мені було до нього байдуже, як до мишачого шарудіння.
Я заплющив очі.
Людські обличчя довгою вервечкою проходили повз мене. Міцно стулені повіки — застиглі мертві маски: мій рід, мої пращури...
Та сама будова черепа, хоча тип таки мінявся. Предки вставали з могил — з гладко зачесаним на проділ волоссям, кучерявим та коротко стриженим, з пишними перуками та викладеними короною косами — з’являлися щораз нові, молодші покоління, їхні риси ставали дедалі впізнаванішими, аж доки не злилися в одному, останньому, обличчі — Ґолема. На ньому вервечка моїх предків урвалася...