«Лише цілковитий телепень не довіряє зовнішності», — читав я десь. — Як правильно! Як влучно!
Міріам і я стали тепер добрими друзями. Може, зізнатися, що то я день у день підкладаю їй дукати в хліб?
Надто болючим був би удар. Оглушив би її...
На це я не піду, треба якось делікатніше.
Якось пом’якшити «диво»? Замість ховати гроші в хлібині, покласти на сходи, щоб вона неодмінно знайшла, відчинивши двері? Вигадати щось нове, не таке разюче... Знайти шлях, який би з дива повернув її у будні... — утішав я себе.
Так! Це найправильніше.
Чи розрубати вузол? Посвятити у свою таємницю її батька й попросити поради? Я аж спаленів від сорому. Ще встигну зробити цей крок, якщо вичерпаються інші засоби...
До діла! Не гаяти ні хвилини!
Мені спала слушна думка: треба змусити Міріам до чогось надзвичайного — хоч на кілька годин висмикнути її зі звичного оточення, щоб вона зазнала нових вражень.
Найняти екіпаж і поїхати на прогулянку! Хто нас упізнає, якщо гулятимемо поза межами єврейського кварталу?
Може, їй буде цікаво подивитися на обвалений Карлів міст?
Хай, може, поїде з нею Цвак чи хтось із колишніх подруг, якщо моя присутність видасться їй незручною...
Я твердо вирішив наполягти на своєму й не слухати її заперечень...
На порозі я ледь не збив з ніг чоловіка.
Вассертрум!
Він, мабуть, підглядав у замкову щілину, бо стояв нагнувшись, коли я налетів на нього.
— Мене шукаєте? — запитав я суворо.
Він пробурмотів вибачення на своєму жахливому жарґоні, а тоді підтвердив, що таки шукав мене.
Я запросив його до помешкання, запропонував сісти, але він став біля столу, нервово мнучи в руках криси капелюха. Глибока ворожість, яку він даремно намагався від мене приховати, проглядала в його обличчі, у кожному рухові.
Мені ще не доводилося бачити цього чоловіка так зблизька. Не жахлива потворність відштовхувала в ньому (він збуджував у мені радше співчуття як істота, скривджена від народження природою, яка люто й зневажливо зацідила йому в обличчя) — щось інше, невловиме...
«Кров», як влучно визначив Харусек.
Мимоволі я обтер долоню, яку щойно подавав йому для привітання.
Хоч як потайки намагався це зробити, він все ж, здається, помітив, бо враз нап’явся, ледве стримуючи спалах ненависті.
— Гарно у вас, — озвався він нарешті, затинаючись, коли зрозумів, що чекати від мене люб’язності марна справа — першим розмови я не почну.
Усупереч своїм словам, він заплющив очі, можливо, аби уникнути мого погляду. Чи, може, гадав так надати своєму обличчю виразу невинності?
Чутно було, яких зусиль йому коштувало розмовляти літературною німецькою мовою.
Я не чувся зобов’язаним відповідати йому, чекав, що він казатиме далі.
Бентежачись, Вассертрум торкнувся терпуга, який, не знати чого, досі лежав на столі, ще від візиту Харусека, та миттю відсахнувся, ніби вжалений змією. У душі я подивувався його підсвідомій інтуїції.
— Ясна річ, звісно... Ґешефт вимагає ошатної оселі, якщо... такі вельможні особи сюди приходять, — насилу добував він із себе слова. Вассертрум розплющив, було, очі, щоб глянути, яке враження справив на мене, але, мабуть, вирішив, що надто поквапився, і знову заплющив.
Я хотів загнати його в кут:
— Це ви про даму, яка тут нещодавно побувала? Кажіть уже відверто, чого вам треба!
Якусь мить він вагався, а тоді рвучко схопив мене за руку й потягнув до вікна.
Дивна, незрозуміла поведінка нагадала мені, як кілька днів тому він ґвалтовно затягнув до своєї нори глухонімого Яромира.
Гачкуватими пальцями він тицяв мені під ніс якусь блискучу річ.
— Як гадаєте, пане Пернат, з цим іще можна щось зробити?
То був золотий годинник з дуже деформованою покришкою. Здавалося, хтось навмисне погнув її.
Я взяв побільшуване скло: шарніри наполовину вирвані, а всередині — якесь гравірування? Відчитати майже неможливо, напис зіпсований численними свіжими подряпинами. Поволі я розшифрував:
К...рл Цот...ман.
Цотман? Цотман? Де я вже чув це ім’я? Цотман? Не міг пригадати. Цотман?
Вассертрум мало не вибив мені лупу з рук.
— З механізмом усе гаразд, я вже дивився. А ось з корпусом зле.
— Треба лиш вирівняти, щонайбільше де-не-де припаяти. Це під силу будь-якому ювелірові, пане Вассертрум.
— Мені залежить на солідній роботі. Як то кажуть, мистецькій... — квапно і якось полохливо урвав він мене.