— Гаразд, якщо вже вам так на цьому залежить...
— Дуже залежить! — його голос зривався від хвилювання. — Я сам носитиму цього годинника. Комусь показуючи його, завжди казатиму: ось гляньте, так працює майстер Пернат!
Цей чоловік будив у мені обридження: він просто плював мені в обличчя своїми лестощами.
— Повертайтеся за годину, я все зроблю.
— Е ні, так не піде, — Вассертрума аж корчило. — Я так не хочу. Три дні. Чотири дні. І наступного тижня пізно не буде... Я б усе життя собі докоряв, що квапив вас!
Чого він хоче, що так нетямиться? Я зайшов до сусідньої кімнатки, поклав годинника до касетки. Світлина Ангеліни лежала обличчям догори. Я швидко опустив покришку, щоб Вассертрум, бува, не побачив.
Повернувшись, зауважив, як старий пополотнів.
Я пильно придивився до нього, але відразу відкинув підозри: неможливо! Не міг він нічого бачити!
— Що ж, тоді, мабуть, наступного тижня, — мовив я, аби покласти край розмові.
Та Вассертрум раптом перестав квапитися, узяв фотель і сів.
Він уже не заплющував, розмовляючи, свої риб’ячі очка, навпаки, витріщався і не зводив погляду з верхнього ґудзика моєї камізельки.
Пауза.
— Те стерво, ясна річ, звеліла вам удавати, ніби ви ні сном ні духом ні про що не відаєте. Га? — раптом, без жодної передмови, висипався він на мене й гримнув кулаком по столі.
Було щось, на диво, моторошне у його поривчастості, у різких переходах з одного тону на інший — від лестощів до брутального крику. Цілком імовірно, більшість людей, надто жінок (йому достатньо було мати щонайменшу зброю проти них) не встигали й спам’ятатися, як потрапляли під його владу.
Я поривався зірватися на рівні ноги, схопити його за горло й виштовхати за двері, та потім розважив, що розумніше буде дати йому спершу можливість виговоритися.
— Не розумію, направду, про що це ви, пане Вассертрум, — я доклав чимало зусиль, аби прибрати маску такого собі дурника. — Стерво? Що це таке: стерво?
— Я маю вас ще вчити німецької? — рявкнув старий. — Вам доведеться присягати в суді, коли ця курва постане перед ним. Розумієте? Це я вам кажу! — він зірвався на крик. — Мені в живі очі ви не посмієте заперечувати, що вона звідти прибігла, — Вассертрум тицьнув великим пальцем у бік ательє, — у чому мати народила, обгорнувшись лише покривалом!
Лють залила мені очі, я схопив мерзотника за груди й добряче ним струсонув.
— Якщо ви ще хоч слово скажете таким тоном, я потрощу вам кості! Утямили?
Вассертрум, посірівши на обличчі, втиснувся у крісло й пробелькотів:
— Та що ви? Та що ви? Я просто так сказав...
Я кілька разів зміряв кроками кімнату, щоб заспокоїтися. Не дослухався, що він там бубонів на своє виправдання.
Потім сів упритул перед ним з твердим наміром раз і назавжди з’ясувати все, що стосувалося Ангеліни. А якщо не захоче по-доброму, змусити його, урешті-решт, відкрити свої ворожі задуми й дочасно випустити стріли своїх слабеньких аргументів.
Не звертаючи ані найменшої уваги на спроби Вассертрума урвати мене, я втовкмачував у його голову, що жодний шантаж — я наголосив на цьому — не пройде; він нічого не зможе довести, а я своїми свідченнями (якщо вони взагалі спотребляться) спростую будь-які звинувачення. Ангеліна надто близька мені, і я докладу неймовірних зусиль, аби порятувати її, чого б це не коштувало. Якщо доведеться, то й лжесвідченнями!
Кожний м’яз на його обличчі сіпався, заяча губа розпанахалась аж до носа, він шкірив зуби й белькотів, наче індик, не даючи мені говорити: «Та чи я хочу чогось від того стерва? Та послухайте мене! — він аж кипів від нетерплячки й роздратування, що йому ніяк не вдається збити мене з пантелику. — Мені йдеться про Савіолі, отого проклятого Богом шолудивого пса, того... того... — раптом рикнув Вассертрум, не стримавшись.
Задихаючись, він хапав ротом повітря. Нарешті я таки досяг свого! Та вже за мить старий лахмітник опанував себе й знову втупився поглядом у мою камізельку.
— Послухайте, Пернате, — він щосили намагався наслідувати холодний, стриманий купецький тон. — Ви водно торочите про те стер... про ту даму. Добре! Вона заміжня. Хай собі! Вона пустилася в гріх з тим... молодим пройдисвітом. Що мені до того? — Вассертрум вимахував перед моїм носом руками, склавши докупи пучки пальців, ніби солити щось хотів. — Хай сама собі з ним розбирається! Я простий чоловік, і ви простий чоловік! Ми обоє це знаємо. Га? Я тільки хочу одержати свої гроші. Розумієте, Пернате?
Я стрепенувся вражений.
— Які гроші? Доктор Савіолі щось вам заборгував?