— Маю з ним свої порахунки, — ухильно відповів Вассертрум. — На одне і те ж виходить.
— Ви хочете його вбити! — скрикнув я.
Старий підхопився з крісла. Похитнувся. У горлянці в нього забулькотіло.
— Звісно! Убити! Скільки ви ще будете грати переді мною комедію! — я показав йому на двері. — Забирайтеся геть!
Вассертрум неквапно взявся за капелюха, надяг на голову й рушив до дверей. На порозі ще раз зупинився і мовив з таким спокоєм, якого я від нього не сподівався:
— Гаразд... Не хотів я вас чіпати, але що вдієш... Ні — то ні! На милування нема силування... Я вже ситий усім по горло! Мали б ви більше клепки в голові... Савіолі став же і вам упоперек дороги?! А тепер... я... з вами трьома... — він виразно провів ребром долоні по шиї, — поквитаюся...
На його обличчі вимальовувалася така сатанинська жорстокість, і він, здавалося, був такий певен себе, що мені аж кров у жилах застигла. Не інакше як старий єврей мав у руках зброю, про яку я й не здогадувався. І Харусек теж. Земля попливла мені з-під ніг...
«Терпуг! Терпуг!» — шепотів голос у моєму мозку. Я прикинув відстань: крок до столу, ще два до Вассертрума. Я вже, було, зібрався до стрибка, як на порозі, ніби з-під землі, виринув Гіллель.
Кімната закружляла мені в очах.
Я тільки бачив — ніби крізь туман — непорушну постать Гіллеля і Вассертрума, той крок за кроком відступав під стіну.
А тоді почув голос Гіллеля:
— Ви ж, Аароне, знаєте вислів: «Усі євреї стоять горою один за одного». Не перекладайте занадто багато відповідальності на інших... — він ще додав кілька гебрейських слів, яких я не розумів.
— Що змушує вас підслуховувати за дверима? — пирскаючи слиною, пробелькотів тремтячими губами лахмітник.
— Підслуховував я чи ні, вам що до того! — і Гіллель знову додав якусь фразу гебрейською, яка цього разу прозвучала погрозливо. Я гадав, що зараз спалахне сварка, але Вассертрум навіть не писнув, якусь мить пом’явся і рішучим кроком пішов геть.
Я насторожено глянув на Гіллеля. Він подав мені знак мовчати. Видно, чекав чогось, бо напружено прислухався до звуків на сходовій кліті. Я хотів піти й зачинити двері, але він стримав мене нетерплячим порухом руки.
Минула, певно, ціла хвилина, знову почулося човгання старечих ніг — лахмітник повертався. Гіллель мовчки пропустив його й подався геть.
Вассертрум зачекав, доки той відійде якнайдалі, і злісно буркнув:
— Віддайте годинника!
Жінка
Де ж це Харусек подівся?
Минула вже майже доба, а він ще не з’являвся.
Невже забув про умовний знак? Чи, може, не побачив його?
Я підійшов до вікна й спрямував люстерко так, щоб віддзеркалений сонячний промінь упав просто на заґратований люфт його льоху.
Учорашнє втручання Гіллеля мене значно заспокоїло. Він неодмінно б застеріг мене перед загрозою небезпеки.
Більше того: Вассертрум не міг вдатися ні до чого кардинального. Від мене він одразу повернувся до своєї ятки. Визирнувши з вікна, я бачив, як він, опершись на ляду, непорушно стоїть позаду своїх сковорідок — ніби здосвітку нікуди не відходив.
Нестерпне це вічне чекання!
М’яке весняне повітря, що вливалося крізь відчинене вікно в сусідній кімнатці, сповнювало мене болісним туском.
Оте крапотіння талого снігу з дахів! А як мерехтіли на сонці тонесенькі водяні ниті! Вони притягували мене. Нетерпляче міряв я кроками кімнату. Падав у крісло. Знову вставав.
Тонкі паростки потайної закоханості наперекір усьому проростали в моїх грудях. Усю ніч мене мучили.
То Ангеліна тулилася до мене, то я начеб цілком безневинно бесідував з Міріам. Та тільки-но відганяв від себе її видиво, знову з’являлася Ангеліна й цілувала мене. Я відчував запах її волосся, м’яке соболине хутро лоскотало мені шию, зісковзувало з її голих плечей — і ось вона перемінювалася на Розіну, а та з захмелілими приплющеними очима танцювала... у фраку... гола... Усе це відбувалося у напівсні, дуже схожому на дійсність. Наче солодка, млосна, імлиста дійсність...
Над ранком біля ліжка опинилася тінь мого двійника, Габала Ґарміна, — подих кісток, про якого казав Гіллель. Я бачив по його очах: він підвладний мені, мусить дати відповідь на кожне моє запитання, чого б воно не стосувалося: земних чи потойбічних речей. Він тільки того й чекав. Але жага пізнання таємничого виявлялася безсилою супроти кипіння моєї гарячої крові й безслідно просотувалася крізь сухий пісок мого розуму.
Я проганяв видиво, намагаючись трансформувати його в образ Ангеліни, воно бгалося у літеру алеф, знову виростало до розмірів жінки-колоса, голої-голісінької, — таку я бачив у книжці Іббур, — пульс у її жилах двигтів, мов землетрус: вона схилялася наді мною, і я вдихав запаморочливий запах її гарячого тіла.