Харусек іще не появлявся?
На церковних дзвіницях співали дзвони.
Почекаю ще чверть години, а тоді — гайда надвір!
Блукати людними вулицями серед святково вбраної юрби, затесатися у веселу круговерть багатих кварталів, милуватися вродливими, кокетливими жінками з витонченими руками й ніжками...
Може, там випадково стрінеться мені й Харусек — шукав я собі виправдання.
Аби швидше згаяти час, я дістав з етажерки стародавню колоду карт таро.
Може, зображення на картах надихнуть мене на створення нової камеї?
Я шукав паґада.
Надарма. Куди ж він міг подітися?
Я ще раз перетасував карти, замислився над їхнім прихованим сенсом. Надто зацікавив мене «вішальник» — що б він мав означати?
Між небом і землею висить чоловік головою униз, руки зв’язані за спиною, права нога зігнута в коліні під прямим кутом на ліву — схоже на хрест над переверненим трикутником?
Незрозумілий символ...
Ось! Нарешті! Харусек прийшов!
Чи ні?
Радісна несподіванка: то прийшла Міріам!
— А я щойно хотів зайти за вами, запросити на прогулянку! — то була не зовсім правда, але я не переймався. — Ви ж не відмовите мені, правда? Моє серце нині так безмежно переповнене радістю, що ви, саме ви, Міріам, повинні стати її вінцем!
— На прогулянку? — перепитала вона ошелешено, аж я не стримав сміху.
— Невже моя пропозиція така дивна?
— Ні, ні, але... — вона добирала слова. — Нечувано незвична... Прогулянка!
— Нічого незвичного, якщо згадати, що сотні тисяч людей так роблять. По суті, усе своє життя тільки те й роблять!
— Та то ж інші люди! — зітхнула Міріам, вона ще не могла отямитися від несподіванки.
Я схопив її за обидві руки.
— Щастя, якого можуть зазнавати інші люди, я б хотів, Міріам, щоб і ви зазнали уповні.
Дівчина раптом зблідла. З її застиглого погляду я зрозумів, про що вона подумала. Той погляд шпигнув мене у самісіньке серце.
— Не варто постійно думати про це, Міріам, — умовляв я її. — Про... про диво. Пообіцяйте мені, що не думатимете... з... почуття дружби, гаразд?..
Вона відчула страх у моїх словах і здивовано глянула на мене.
— Якби ж воно так не впливало на вас, я б потішився з вами! Але так... Знаєте, я дуже хвилююся за вас, Міріам! За... за... як би це сказати? За ваше душевне здоров’я! Не сприймайте мої слова буквально, але... Ліпше б дива з вами не траплялося!
Я гадав, вона заперечуватиме, проте дівчина лише кивнула головою, заглиблена в свої думки.
— Це крає ваше серце... Хіба я не маю рації, Міріам?
— Іноді мені б теж хотілося, щоб воно не траплялось...
Її слова сяйнули мені промінчиком надії.
— Як подумаю собі, — мовила вона тихо й мрійливо, — що якось настане час, коли диво вже не знадобиться...
— Ану ж ви за ніч станете багатою, і більше не треба буде... — необачно урвав я її та миттю прикусив язика, помітивши вираз жаху на її обличчі. — Я хотів сказати, що ви цілком природним шляхом могли б позбутися своїх проблем, і дива, яких тоді зазнаєте, будуть духовними дивами — вашими внутрішніми переживаннями...
Міріам похитала голово і твердо промовила:
— Внутрішні переживання — не диво. Дивно те, що, здається, існують люди, які не знають, що це таке. Від самого дитинства, день за днем, з ночі в ніч... — несподівано вона затнулася на півслові, і я здогадався, що в її душі криється ще щось, чого вона мені не розповідала; можливо, відгомін невидимих подій, як це зі мною буває. — ...пусте, я не те хотіла сказати. Навіть воскресіння і зцілення недужих доторком руки я б не могла назвати дивом. Якби в безживну матерію — землю — вселилася душа і зруйнувалися закони природи, лише тоді сталося б те, чого я жадаю, відколи свідомо живу. Якось батько сказав: є дві сторони кабали — магічна й абстрактна, які ніколи не перетинаються. Магічна може підпорядкувати собі абстрактну, але ніколи не навпаки. Магічна — це дар, абстрактної ж можна навчитися, щоправда, тільки з допомогою провідника, — Міріам знову підхопила попередню нитку розповіді. — Здобути дар жадаю я, а те, чого можна навчитися, мені байдуже, як пил під ногами. Як подумаю, що можуть настати часи (я вже вам казала про це), коли я знову житиму без див... — Я бачив, як судомно стиснулися її кулачки, розкаяння і жаль шматували моє серце. — Мені здається, я вже вмираю від самої лише думки, що це можливо.