— Чи не тому ви хотіли б, щоб диво ніколи не ставалось? — допитувався я.
— Лише частково... Є ще й інша причина. Я... я... — Міріам замислилася на секунду. — Я ще не дозріла сприйняти диво в такій формі. Ось у чім річ... Як вам пояснити? Уявіть собі — лише як приклад, — що мені роками щоночі сниться той самий сон, дія якого поступово розгортається, і хтось — скажімо, істота з потойбіччя — наставляє мене, не тільки показує мені, як у дзеркалі, усі мої щоденні зміни, наскільки я ще далека від магічної зрілості пережити «диво», але й на всі запитання, що виникають за день, дає мені такі відповіді, які я завжди можу перевірити. Ви мене зрозумієте: така істота замінює усяке щастя на землі, яке лиш можна собі вимислити. Вона, мов міст, «драбина Якова», поєднує мене з потойбічним світом, веде вгору від сутіні буднів до світла. Вона — мій провідник і друг, який ніколи не обдурить, на неї я цілком покладаюся, що не заблукаю на темних шляхах, де сновигає моя душа, у безумі й пітьмі. І раптом усупереч усьому, чого вона мене навчала, у моє життя вривається диво! Кому я маю тепер вірити? Невже те, що довгі роки без упину сповнювало мене, було оманою? Якби я піддалася сумнівам, то кинулась би сторч головою у прірву. І все ж диво було! Я б нетямилася від щастя, якби...
— Якби?.. — урвав я її, затамувавши подих. Може, ось зараз вона мовить слово, яке звільнить мене і я зможу в усьому їй зізнатися.
— ...якби довідалась, що таки помилялася — що дива таки не існує! Але я точно знаю, як знаю і те, що ось я тут сиджу, я б загинула (серце спинилося мені в грудях), якби мене враз скинули з неба на землю... Гадаєте, може людина витримати такий удар?
— То попросіть допомоги у батька! — у розпачі від власної безпорадності промовив я.
— У мого батька? Допомоги? — Міріам розгублено глянула на мене. — Там, де для мене існує лише два шляхи, чи знайде він третій? Знаєте, що було б для мене єдиним порятунком? Якби зі мною приключилося те, що з вами... Якби я цієї миті змогла забути все, що поза мною: усе своє життя аж по нинішній день. Хіба не дивина: що для вас біда, для мене було б найвищим щастям!
Ми ще довго мовчали. Потім вона зненацька схопила мою руку й усміхнулася. Майже радісно.
— Не хочу, щоб ви сушили собі голову через мене! — вона втішала мене — мене! — Щойно вас переповнював радістю й щастям прихід весни, а тепер ви — образ смутку... Не треба було вам нічого казати. Забудьте все, що я вам наговорила, і тіштеся знову! Я ж так тішуся...
— Ви? Тішитеся? Міріам? — гірко урвав я її.
— Так! Правда! Я тішуся! — дівчина щосили намагалася бути переконливою. — Піднімаючись до вас, я так невимовно боялася... Не знаю, чому. Не могла позбутися відчуття, що вам загрожує небезпека, — я насторожився. — Але замість радості бачити вас живим і здоровим, я лише нагнала смутку...
Я змушував себе до веселощів:
— Усе можна поправити, якщо поїдете зі мною на прогулянку. — Я постарався надати голосові грайливого тону. — Хотів би хоч раз пересвідчитися, чи зумію розігнати ваші похмурі думки. Кажіть собі що заманеться, але ж ви не єгипетський ворожбит, а юна дівчина — хтозна, який жарт утне з вами весняний вітер!
Міріам раптом зовсім розвеселилася.
— Що це з вами нині, пане Пернат? Таким я ще вас не бачила! А що стосується весняного вітру, то нас, єврейських дівчат, батьки оберігають від нього, ми ж повинні слухатися. І слухаємося, звісно... Послух закладений у нас від народження. Тільки це не про мене, — додала вона серйозно. — Моя мати влаштувала бунт, коли її змушували до заміжжя з Аароном Вассертрумом...
— Що? Ваша мати? З тим лахмітником знизу?
Міріам кивнула.
— Слава Богу, до цього не дійшло. А для бідолахи то стало нищівним ударом!
— Ви називаєте його бідолахою?! — спалахнув я. — Та він злочинець!
Міріам замислено похитала головою.
— Ваша правда, злочинець. Але той, хто, опинившись у його шкірі, не став би злочинцем, мав би стати хіба пророком.
Я, зацікавившись, присунувся ближче.
— Ви щось знаєте про нього? Мене це дуже цікавить. Маю особливі...
— Якби ви, пане Пернат, хоч раз побачили його ятку зсередини, відразу б збагнули його душу. Я так кажу, бо дитиною часто бувала там. Чому ви так отетеріло дивитеся на мене? Вам це дивно? До мене він завжди ставився з приязню. Якось, пригадую, навіть подарував мені великий блискучий камінь, який найбільше сподобався мені з-поміж його речей. Мама сказала, що то діамант, і, ясна річ, звеліла його негайно повернути.
Спершу Вассертрум ніяк не хотів забирати подарунок, а потім вирвав мені його з рук і люто пожбурив геть, та я все ж помітила, як сльози бризнули йому з очей. Я вже тоді доволі добре знала гебрейську, аби зрозуміти, що він пробурмотів: «Усе, чого б не торкнулася моя рука, прокляте!» То були мої останні відвідини. Відтоді він ніколи мене не запрошував. Я знаю, чому: якби я не спробувала його втішати, усе б зосталось по-старому, але мені було невимовно шкода старого, і я йому про це сказала... Більше він не хотів мене бачити. Не розумієте, пане Пернат? Усе ж так просто: він одержимий, він людина, яка миттєво стає підозріливою, невиліковно підозріливою до тих, хто зворушив його серце. Він вважає себе ще потворнішим, аніж є насправді — якщо таке взагалі можливо. Саме цим пояснюються усі його думки і вчинки. Кажуть, дружина його любила, та, мабуть, то більше був жаль, аніж кохання, хоча всі цьому вірили. Єдиний, хто вірив у цілком протилежне, був він сам. Старий в усьому підозрював зраду й ненависть.