Винятком став лише його син. Хтозна, чим це пояснювалося. Може, тим, що Аарон від колиски бачив його зростання і був, так би мовити, свідком зародження його характеру, тож не мав підстав запідозрити жодного підступу. А може, єврейська кров тому причиною: усю любов переносити на своїх нащадків, і в цьому виявлялася одвічна тривога нашої раси: ану ж ми вимремо, не виконавши покладеної на нас місії, яку ми вже майже забули, та пам’ять про яку ще, однак, жевріє десь глибоко в душі.
Як обачно, ба навіть мудро, що не властиво такій недалекій людині, виховував він сина. З передбачливістю психолога прибирав дитині з дороги будь-які чинники, які б могли виплекати в хлопчика совість, позбавивши так його майбутніх душевних страждань.
За вчителя він найняв йому видатного вченого, який притримувався поглядів, що тварини — нечулі істоти, а вияви у них болю є лише механічним рефлексом.
Використати, наскільки можливо, кожну істоту задля власного задоволення і потім викинути нікому вже непотрібну оболонку — ось у чому приблизно полягала абетка його далекосяжної виховної системи.
Ви ж розумієте, пане Пернат, гроші тут відігравали важливу роль ключа до влади. Сам Вассертрум дбайливо приховував власне багатство, щоб не виказувати меж свого впливу, і для сина винайшов спосіб влаштувати подібне життя, однак подбав, аби син не зазнав гіркоти злиднів. Він споював його пекельно-вишуканою брехнею про красу, пояснював внутрішній і зовнішній бік естетики, навчав солодко пахнути лілією для навколишніх, залишаючись у душі хижим шулікою.
Звісно, оте вчення про красу не було його винаходом, а, ймовірно, «підрихтованою» порадою освіченої людини.
Старий ніколи не мав синові за зле, що той згодом відрікався від батька коли й де тільки міг. Навпаки, підносив це у ранґ чеснот, бо любив його некорисливою батьківською любов’ю, тією любов’ю (я це казала вже колись про свого батька), яка не гасне до домовини.
Міріам замовкла на мить, я бачив по ній, як далі прядеться її думка, — відчув із того, як змінився її голос:
— Дивні плоди зростають на древі юдейства.
— Скажіть-но, Міріам, ви ніколи не чули про воскову фігуру в ятці Вассертрума? — запитав я. — Не пригадую, хто мені розповідав про це... Можливо, то було вві сні...
— Ні, вам не наснилося, пане Пернат. Воскова фігура людського зросту стоїть у тому кутку, де він спить на солом’яному бунті посеред мотлоху. Кажуть, відібрав її за несплачений борг у якогось власника мандрівного балагану лише тому, що вона нагадувала одну дівчину-християнку, мабуть, колишню кохану...
— Мати Харусека! — здогадався я. — А її імені не знаєте, Міріам?
Дівчина похитала головою.
— Якщо вам на цьому залежить, я можу поцікавитися...
— Та ні, Міріам, то зайве! Мені цілком байдуже... — з блиску її очей я збагнув, що вона в збудженому стані й сама не тямить, що каже. Лиш би не отямилася! — Мене більше цікавить оте останнє, про що ви розповідали. Весняний вітер... Сподіваюся, ваш батько не вказуватиме вам, за кого заміж виходити?
Вона весело засміялася.
— Мій батько? Та що ви!
— О, мені це велике щастя!
— Чого б це?
— Я ще маю шанс...
То був лише жарт, за жарт вона й сприйняла мої слова, та все ж швидко підхопилася, відійшла до вікна, щоб я не помітив її рум’янцю.
Я порятував її з делікатної ситуації:
— На правах давнього друга хотів би попросити, щоб ви попередили мене, коли до цього дійде... Чи, може, ви й зовсім не думаєте про заміжжя?
— Ні! Ні! Ні! — у її голосі було стільки запалу, що я мимоволі усміхнувся. — Колись я таки мушу вийти заміж...