Я рушив у тому напрямку, звідки прийшов; навпомацки брів крізь густий туман почерез сонні площі, повз барокові фасади будинків, чорні пам’ятники, які нараз погрозливо вигулькували з пітьми, самотні сторожки. Тьмяне мерехтіння ліхтаря розросталося в імлі до велетенських, фантастичних, веселково-світляних кіл, потім ставало немов блідо-жовтим, гострим оком і розтавало в повітрі позад мене.
Ногою я намацував широкі кам’яні сходи, усіяні жорствою. Де я? Якась глибока колія стрімко веде догори? Гладкий садовий мур обабіч? Голе гілля дерева звисає над муром. Ніби з неба росте — стовбур ховається за стіною туману.
Кілька сухих крихких гілочок з хрускотом обламуються, зачепившись за мій капелюх, скочуються з пальта в імлисту сіру безодню під моїми ногами.
Хтозна-звідки з’являється промениста цятка: самотній світлячок удалині... десь... загадковий... між небом і землею...
Я, мабуть, заблукав. Це могла бути лише «стара замкова стежка» попід схилами садів Фюрстенберґа...
Глина під ногами. Мощена бруківкою дорога.
Могутня тінь вивищується наді мною, голова у чорному гостроносому ковпаку: Даліборка — Голодна Вежа, там колись скніли в’язні, тоді як у долині, в Оленячому Урочищі, влаштовували лови королі.
Тісний провулок з амбразурами, звивистий прохід, такий вузький, що плечима черкаєш стіни... і ось я вже перед рядком будиночків, заввишки з мене.
Достатньо руку простягнути, щоб торкнутися даху.
Я потрапив до провулку золотарів, де в Середньовіччя алхіміки добували філософський камінь і отруювали місячне світло.
Звідси виводила тільки одна дорога — та, якою я прийшов.
Але я вже не міг віднайти діри в стіні, через яку сюди потрапив, — усюди натикався на огорожу.
Нема ради, мушу когось розбудити, щоб розпитати дорогу... Дивно, що провулок упирається в один-єдиний будинок, більший за інші й начеб обжитий. Я не міг пригадати, щоб бачив його тут раніше... Мабуть, побілений білим тиньком, що так світиться у тумані?
Я заходжу в ворота, простую вузькою смужкою саду, притуляюся обличчям до шибки — усюди темно. Стукаю у вікно. Усередині з дверей покою з’являється старезний дід з запаленою свічкою, старечим нетвердим кроком човгає до середини кімнати, зупиняється, поволі повертає голову в бік припалих пилюкою реторт і колб під стіною, замислено оглядає велетенське павутиння у кутках, потім переводить застиглий погляд на мене.
Тінь від вилиць падає на очниці — здається, ніби вони порожні, як у мумії.
Він мене, певно, не бачить.
Я стукаю у шибку.
Не чує. Безгучно, мов сомнамбула, виходить з кімнати.
Я надарма чекаю.
Гримаю у двері — ніхто не відчиняє...
Мені не зостається нічого іншого, як самому шукати доти, доки не знайду виходу...
«Найліпше, мабуть, податися між люди, — міркував я. — До друзів — Цвака, Прокопа, Фрізландера. Сидять, видно, як завжди, у Старому Заїзді». Щоб хоч на кілька годин заглушити пекучу тугу за поцілунками Ангеліни, я швидко рушаю туди...
Троє друзяк-нерозлийвода сиділи за старим, поточеним червами столом, усі троє смалили білі глиняні люльки з тонкими чубуками.
Корчма повнилася тютюновим димом. Ледве можна було розрізнити їхні обличчя, настільки темно-брунатні стіни поглинали нужденне світло старомодної люстри під стелею.
У кутку — суха, мов веретено, скупа на слова марна кельнерка з вічною недоплетеною шкарпеткою в руках, мерхлим поглядом і жовтим качиним носом!
Крізь зачинені двері з матово-червоними портьєрами голоси відвідувачів у сусідній кімнаті долинали, наче приглушене дзижчання бджолиного рою.
Фрізландер у приплюснутому капелюсі з прямими крисами, зі своїми мушкетерськими вусами й борідкою, свинцево-сірим кольором обличчя та рубцем під оком був схожий на голландця-потопельника з якогось давно забутого століття.
Йосуа Прокоп, заткнувши вилку собі в довгі кучері, без упину барабанив по столу страхітливо довгими кістлявими пальцями й зачудовано придивлявся, як Цвак намагався натягнути на пузату пляшку араку пурпурове пальтечко ляльки-маріонетки.
— Це буде Бабінський, — повагом пояснив мені Фрізландер. — Не знаєте, хто такий Бабінський? Цваку, поясніть Пернатові, хто такий Бабінський!
— Бабінський був колись знаменитим празьким розбійником, — одразу підхопив Цвак, ні на мить не відриваючись від роботи. — Багато років він безкарно займався своїм ганебним ремеслом. Та помалу заможним родинам почало впадати в око, що то один, то інший родич не з’являвся до столу й більше ніхто його не бачив.