— Справді? Аж так погарніла Розіна? Ви ще не вкрали в неї поцілунку, Фрізландере?
Кельнерка підхопилася з місця й, обурена, вийшла із зали.
— Дурна гуска! Оцій не завадило б. Теж мені — образ цноти! Пхе! — сердито буркнув Прокоп їй услід.
— Чого ж ви хочете, вона вийшла не на той момент, що треба... До того ж шкарпетку вже доплела... — примирливо мовив Цвак.
Шинкар приніс іще гарячого ґроґу, і розмова поволі звернула на масні теми. Надто масні, щоб не збурювати вже й так збурену мою душу.
Я опирався, та що більше намагався зосередитись думками на Ангеліні, то гарячіше нуртувала кров.
Без жодних передмов я встав і попрощався.
Туман обсипав мене мініатюрними крижаними голочками, став прозорішим, однак ще було важко відчитати назви вулиць, тож я трохи збився з дороги.
Я звернув не до того провулку, хотів було вже вертатися, як почув своє ім’я:
— Пане Пернат! Пане Пернат!
Я озирнувся, задер догори голову.
Нікого!
Відчинена брама, скромна, маленька червона ліхтарня над нею, а в глибині підворітні мені начеб примарилася світла постать.
Знову почулося, вже пошепки:
— Пане Пернат! Пане Пернат!
Здивований, я увійшов у браму — раптом теплі жіночі руки обвили мою шию, і в смужці світла, що падала крізь прочинені двері, я побачив, що то Розіна тулилася до мене...
Хитрість
Сірий, безживний день.
До пізнього ранку спав я мертвим сном без сновидінь. Моя стара служниця, певно, не приходила або ж забула натопити.
Холодний попіл у печі.
Пил на меблях.
Підлога не заметена.
Хапаючи дрижаки, я тинявся помешканням.
Огидний запах перегару висів у повітрі. Пальто, увесь одяг смерділи застояним тютюновим димом.
Я розчахнув настіж вікно й одразу знову зачинив — холодний брудний смог знадвору видався нестерпним.
Намоклі горобці непорушно чипіли на ринві будинку навпроти.
Куди б не глянув, усюди безпросвітна туга. Усе моє єство розшарпане, пошматоване.
Який же потертий і вилинялий фотель! З усіх швів лізе кінський волос.
Треба віднести мебляреві... але навіщо, хай так зостається... ще на мій злиденний вік вистачить, доки не розповзеться на клоччя.
А там який несмак! Що то за лахміття теліпається на вікнах!
Чому я не зсукав з нього линву й не повісився на ній?
Не мозолили б принаймні очі оті жалюгідні клапті. Усе це сіре, гниле животіння скінчилося б раз і назавжди.
Так! Наймудріше рішення! Покласти край, не відкладаючи.
Ще нині.
Ще до обіду. Натще... Піти зі світу на повний шлунок — яка гидь! Лежати в мокрій землі з неперетравленою, забродженою їжею...
Якби ж то ніколи більше не сходило сонце й не спокушало серце зухвалою брехнею про радісність життя!
Ні! Не дам себе більше одурити! Більше не хочу бути іграшкою в руках недолугої долі, щоб вона підкидала мене, мов м’ячик, угору, а тоді знову жбурляла в калюжу лиш для того, аби я усвідомив плинність усього земного, збагнув те, що й так давно знаю, що знає кожне дитя і навіть приблудний собака...
Бідолашна, бідолашна Міріам! Якби ж то я міг хоч їй допомогти.
Треба відважитися, прийняти серйозне, невідворотне рішення, доки проклята жага до життя знов не прокинулася у мені й не поманила примарою щастя.
До чого прислужилися мені усі ці вістки з царства нетлінності?
До нічого, зовсім до нічого.
До того хіба, щоб я закружляв довкруж себе до запаморочення і збагнув, що життя — то нестерпна мука.
Зоставався тільки один вихід.
Подумки я підрахував, скільки грошей ще маю в банку.
Так, саме так. Тільки це одне могло ще мати якусь цінність у моєму нікчемному житті!
Усе, що я мав, кілька коштовних каменів у скриньці на додаток — усе спакувати й відіслати Міріам. Принаймні кілька років не доведеться їй думати про хліб насущний. А Гіллелеві послати листа й пояснити оте про її «дива».
Лише він зможе дати їй раду.
Я відчував: так, він зуміє їй допомогти.
Я склав коштовні камені, зиркнув на годинника: якщо піти до банку зараз, то за годину з усім упораюся.
А тоді ще купити букет червоних троянд для Ангеліни! Душа моя волала від болю і нестерпної туги. Ще тільки один день, пожити б іще один-єдиний день!
А тоді що — знову змагатися з гнітючим розпачем?
Ні! Жодної хвилини зволікання! Наче умиротворення зійшло на мене, бо я не піддався сумнівам.
Я розглянувся довкруги. Що іще маю залагодити?
О! Терпуг! Я запхав його до кишені, викину десь по дорозі, як уже й раніше планував.