Я ненавидів того терпуга! Зовсім мало бракувало, аби стати через нього убивцею...
Хто це знову хоче мені завадити?
Лахмітник.
— Лише хвилиночку, пане фон Пернат, — заблагав він розпачливо, коли я дав йому зрозуміти, що не маю часу. — Лише один момент, маленький момент. Кілька слів...
Піт струменів йому обличчям, він тремтів від хвилювання.
— Чи можна тут з вами погомоніти в чотири ока, пане фон Пернат? Я б не хотів, аби цей... цей Гіллель знову сюди ввалився... Ліпше зариґлюйте двері, а ще ліпше йдімо до сусіднього покою, — Вассертрум, за своєю звичкою, рвучко потягнув мене досередини, а тоді, боязко озираючись навсібіч, хрипко зашепотів: — Я собі все зважив, знаєте... Оте недавно... так ліпше... нічого з того не вийде. То й добре... Не вийде — то не вийде.
Я намагався читати в його очах.
Він витримав мій погляд, але судомно вчепився рукою за побічницю крісла — такого зусилля то йому коштувало!
— Я радий, пане Вассертрум, — мовив я якомога приязніше. — Життя надто безвідрадна штука, щоб іще й отруювати його собі ненавистю.
— Ваша правда... Ніби по писаному читаєте, — крекнув Вассертрум із полегшенням, понишпорив у кишенях штанів і знову добув звідти золотого годинника з погнутою покривкою. — А щоб ви знали, що я щирий у своїх намірах, мусите взяти від мене оцю дрібничку. Як подарунок...
— Що це ви вигадали? — запротестував я. — Ви ж не думаєте... — тут я згадав, що про лахмітника розповідала Міріам, тож простягнув руку за дарунком, аби не образити старого.
Він не звернув уваги на мій жест, раптом побілів, мов стіна, насторожився і прохрипів:
— Ось! Ось! Я так і знав! Знову цей Гіллель! Це він стукає...
Я прислухався, вийшов до вітальні й, задля Ааронового спокою, причинив за собою двері між кімнатами.
Цього разу то був не Гіллель. Харусек увійшов до помешкання, приклав до уст пальця — на знак того, що знає, хто в сусідньому покої, — і, не чекаючи, що я скажу, висипався на мене потоком слів:
— О, вельмишановний, люб’язний майстре Пернат! Якими словами висловити вам мою радість, що я застав вас у доброму здоров’ї і самого вдома! — він розводився, як актор, і його витіювата, неприродна мова настільки дисонувала з перекошеним виразом обличчя, що мені аж страшно стало. — Я б ніколи не відважився, майстре, прийти до вас в убогому лахмітті, у якому ви часто бачили мене на вулиці. Та що я кажу: бачили! Милостиво подавали мені руку!
Знаєте, кому завдячую тим, що нині з’явився перед ваші очі в чистому костюмі з білим комірцем? Одному з найшляхетніших і, на жаль, невизнаних людей нашого міста. Зворушення огортає мене на згадку про цю людину.
Сам зі скромним достатком, він завжди готовий простягнути руку помочі бідним та потребуючим. Коли я бачу його, смутного, біля своєї ятки, нездоланне бажання зринає з глибини мого серця, підійти до нього й мовчки потиснути руку.
Кілька днів тому він гукнув мене, коли я минав його ятку, і дав мені грошей, тож я зміг купити собі на виплату костюм.
А чи знає майстер Пернат, хто мій благодійник?
З гордістю кажу це, бо я першим здогадався, яке золоте серце б’ється в його грудях: це — пан Аарон Вассертрум!
Звісно, я відразу збагнув, що Харусек грає свою комедію для лахмітника, який підслуховував за дверима спаленьки. Не розумів тільки одного: навіщо? Навряд чи можна було б примітивними лестощами обвести довкруж пальця недовірливого Вассертрума. Видно, Харусек здогадався, дивлячись на мою приголомшену міну, про що я думаю, похитав, шкірячись, головою. Його подальші слова мали, вочевидь, задемонструвати мені, як добре він знає того чоловіка і що саме той бажає почути.
— Саме так! Пан... Аарон... Вассертрум! Мені стискається серце, що не можу особисто йому сказати про свою безмежну вдячність. Заклинаю вас, майстре Пернат, не зрадьте мене, борони Боже, не скажіть йому, що я тут був і все вам розповів! Я знаю, як озлобила його людська ненасить, якою глибокою і, на жаль, невиліковною недовірою отруїла його душу.
Я лікар людських душ, моє чуття підказує: найліпше, аби пан Вассертрум ніколи не довідався — і з моїх уст також, — як високо я його ціную. Зізнатися — посіяти сумнів у його нещасному серці... Я б цього дуже не хотів. Хай уже краще вважає мене невдячним!
Майстре Пернат! Я й сам нещасний чоловік, змалку відаю, що таке самотність і неприкаяність! Я навіть імені свого батька не знаю. Своєї матусі ніколи не бачив... мабуть, вона рано померла... — голос Харусека зазвучав, на диво, загадково й зворушливо. — Належала, певно, — я свято вірю у це — до тих глибоких щирих натур, які не вміють говорити вголос про свою невимовну любов. До таких натур належить і Аарон Вассертрум...