Я зберіг вирвану сторінку зі щоденника матері, завжди ношу той аркушик на грудях... Там написано, що вона любила мого батька, хоч і був той потворою, любила так, як тільки може смертна земна жінка любити чоловіка...
Та, видно, ніколи йому про це не казала. Можливо, з подібних причин, чому і я, хоч як крається мені серце, не можу зізнатися панові Вассертрумові у своїй вдячності.
Іще одне можна довідатися з аркуша щоденника — якщо я добре зумів відчитати, бо літери порозпливалися від сліз: мій батько, хто б він не був — хай навіки зітреться пам’ять про нього на небі й на землі! — жорстоко повівся з моєю матір’ю.
Харусек раптом бухнувся на коліна, аж підлога задвигтіла, і заволав таким несамовитим криком, що я вже й сам не знав: він і далі грає комедію чи стратив розум.
— Господи Всемогутній! Ось стою я перед тобою навколішки... Хай буде прокляте, прокляте, прокляте ім’я мого батька на віки вічні!
Останніми словами він наче подавився, секунду прислухався з вибалушеними очима. Потім його обличчя спотворила сатанинська усмішка.
Мені здалося, ніби Вассертрум тихенько застогнав по сусідству.
— Простіть мені, майстре, — мовив після театральної паузи Харусек, удавано задихаючись. — Вибачте за нестриманість, але з цією молитвою я прокидаюся і лягаю спати, благаю у Всевишнього найжахливішої смерті своєму батькові, ким би він не був...
Я поривався щось відповісти, але Харусек швидко урвав мене:
— А зараз, майстре Пернат, я все ж перейду до прохання, з яким прийшов до вас. Пан Вассертрум мав пестунчика, якого любив понад усе. Здається, то був його небіж... Кажуть навіть, син. Але я у це не вірю, інакше він носив би те саме прізвище. Насправді ж його звали Вассорі, доктор Теодор Вассорі.
Сльози набігають мені на очі, коли згадую про нього. Я був відданий йому всією душею та серцем, так ніби нас поєднували узи любові й роду, — Харусек схлипнув, немов йому від розчулення перехопило горло. — Ах, така шляхетна людина мусила покинути цей світ! Ах! Ах! Що призвело до цього, я так ніколи й не довідався. Він сам заподіяв собі смерть. Я був серед тих, кого покликали на допомогу, та, ах, запізно... надто пізно! А коли стояв, сам, біля смертного ложа, вкриваючи поцілунками його холодні бліді руки, — чому ж тепер не зізнатися у цьому, майстре Пернат? То ж не крадіж була... — я взяв з грудей покійного троянду й пляшечку, з якої випив отруту нещасний, поклавши край квітучому життю, — Харусек вийняв пляшечку з-під ліків і тремтячим голосом повів далі: — Кладу... їх... вам... на стіл, засохлу троянду й пляшечку. Вони були мені пам’яттю про мого покійного друга...
Як часто в години внутрішньої спустошеності, коли моє осамотіле серце тужило за померлою матір’ю і жадало смерті, бавлячись цією пляшечкою, я втішався думкою: достатньо крапнути з неї рідини на хусточку та вдихнути, щоб безболісно полинути в ті краї, де мій любий добрий Теодор знайшов спочинок від земної скорботи.
Тож прошу вас, вельми поважаний майстре, — тому й прийшов сюди — візьміть ці речі й віднесіть панові Вассертрумові. Скажіть, що їх передала вам людина, яка побажала залишитися невідомою і якій небайдужий був доктор Вассорі... можливо, дама...
Він вам повірить, йому це буде дорогою пам’яттю, як було мені. Моєю йому потаємною вдячністю. Я бідний, це все, що маю, але втішаюся думкою, що обидві дрібнички належатимуть тепер йому, хай навіть не знатиме, з чиїх рук прийняв він дарунок.
І я теж матиму з цього солодку втіху.
А тепер бувайте здорові, майстре! Заздалегідь складаю вам велику подяку й низький уклін.
Студент міцно потиснув мені руку, підморгнув і, бачачи мою розгубленість, ледь чутно щось прошепотів.
— Постривайте, пане Харусек, я трохи вас проведу, — механічно повторив я слова, прочитані з Харусекових уст, і вийшов услід за ним.
На темному сходовому майданчику першого поверху ми зупинилися — я хотів попрощатися з гостем.
— Знаю, чого ви прагнули досягти своєю комедією. Ви... Ви хотіли, щоб Вассертрум отруївся рідиною з пляшечки! — випалив я просто йому в обличчя.
— Саме так! — збуджено визнав Харусек.
— І ви гадаєте, я докладу до цього руку?
— У цьому немає потреби.
— Але ж ви щойно самі сказали, я мав би передати пляшечку Вассертрумові...
Харусек похитав головою.
— Повернувшись додому, ви самі побачите, що він уже її поцупив.
— Звідки вам знати? — здивувався я. — Така людина, як Вассертрум, ніколи не накладе на себе руки... надто боягузливий... ніколи не піддасться імпульсивному поривові...