— Та відчепіться ж ви нарешті! — скрикнув я.
— Прошу праворуч! — коротко мовив він.
— Що це означає?
— Ви Пернат? — зухвалим тоном запитав молодик.
— Ви, мабуть, хотіли сказати — пан Пернат?
— Жодних вибриків! Підете зі мною! — зловтішно усміхнувся він.
— Ви збожеволіли? Хто ви такий?
Чоловік нічого не відповів, відгорнув плащ і крадькома показав на витертий бляшаний значок, причеплений до підкладки.
Я збагнув: цей хлюст із таємної поліції і хоче мене арештувати.
— Та скажіть уже, заради Бога, у чім річ?
— На все свій час! Довідаєтесь у відділку... А тепер — марш, марш! — грубо рявкнув він.
Я запропонував йому гукнути візника.
— Обійдетеся!
Ми подалися до поліції.
Жандарм провів мене до дверей.
АЛОЇС ОТШИН
Поліцейський радник, —
прочитав я на порцеляновій табличці.
— Заходьте, будь ласка, — запросив жандарм.
Дві заяложені конторки, завалені паперами, стояли одна навпроти іншої.
Пара перекошених стільців між ними.
Портрет цісаря на стіні.
Слоїк із золотими рибками на підвіконні.
Більше нічого в кімнаті не було.
З-за конторки ліворуч визирала з-під обшарпаних штанин клишонога ступня і капець із грубої повсті.
Я почув шарудіння. Хтось пробурмотів кілька слів чеською мовою, відразу по тому з-за правої конторки вигулькнув сам пан поліцейський радник і став переді мною.
То був невисокий чоловічок із сивою гоструватою борідкою. Дивну він мав звичку: перш ніж заговорити, шкірив зуби, як той, хто дивиться на сліпуче світло; при цьому міцно зажмурював очі за окулярами, що надавало його обличчю жорстокого виразу, від якого студеніла кров.
— Ви називаєтеся Атанасіус Пернат, — він зиркнув на порожній аркуш паперу, — і є різьбярем камей...
Відразу ожила клишонога лапа під сусіднім столом, обхопила ніжку стільця, і заскрипіло перо.
Я ствердив:
— Пернат. Різьбяр камей.
— Но, ось ми й зустрілися, пане... Пернат... так, Пернат. Так, так... — Пан поліцейський радник умить став, на диво, люб’язним, ніби його ощасливили радісною звісткою, і простягнув мені обидві руки, дуже кумедно намагаючись надати своєму обличчю виразу простака.
— Отож, пане Пернат, розкажіть мені, що ви робите увесь день?
— Гадаю, це вас не стосується, пане Отшин, — холодно відповів я.
Радник примружив очі, вичекав якийсь момент і враз випалив:
— Відколи графиня перебуває в інтимних стосунках із Савіолі?
Я був готовий до чогось подібного, тож навіть оком не зморгнув.
Поліцейський спритно намагався збити мене з пуття перехресними запитаннями, та, хоч серце й підкочувалося мені від жаху до самого горла, я не дав себе заплутати, уперто стояв на тому, що ніколи не чув імені Савіолі, а Ангеліна — добра знайома мого батька й часто замовляє у мене прикраси.
Я відчував, поліцейський радник розкусив мою брехню і внутрішньо аж кипів люттю, що нічого не може з мене вивідати.
На якусь мить він замислився, потім притягнув мене за комір до самих очей, погрозливо показав пальцем на стіл ліворуч і прошепотів у вухо:
— Атанасіусе! Ваш покійний батько був моїм найліпшим другом. Я хочу вас порятувати, Атанасіусе! Але ви повинні все розповісти мені про графиню. Чуєте, геть усе!
Я нічого не розумів.
— Що ви маєте на увазі: врятувати мене? — голосно запитав я.
Клишоногий сердито тупнув під столом. Радник аж посірів на обличчі від ненависті. Закопилив губу. Чекав. Я знав, що він зараз знову зірветься (його манера нападати зненацька нагадувала мені Вассертрума), тож я також вичікував. Помітив, як із-за конторки, нашорошивши вуха, вигулькнуло цапине обличчя власника клишоногої лапи... а тоді оглушливо верескнув поліцейський радник:
— Убивця!
Я онімів, вражений.
Цапине обличчя неохоче знову сховалося за стіл.
Пан поліцейський радник теж був доволі роздратований моїм незворушним спокоєм, однак уміло це приховав, натомість підтягнув стільця і запросив мене сісти.
— То ви відмовляєтеся надати необхідні мені відомості про графиню, пане Пернат?
— Я не можу їх надати, пане раднику, принаймні не в тому сенсі, як ви очікуєте. По-перше, я нікого не знаю з іменем Савіолі, а потім, я несхитно переконаний, що на графиню звели наклеп, кажучи, ніби вона зраджує свого чоловіка...
— Ви готові заприсягтися у цьому?
Мені перехопило дух.
— Так. Будь-якої миті.
— Гм, гаразд.
Запала довга мовчанка. Радник, здавалося, напружено розмірковував.