Коли він знову глянув на мене, на його пиці вимальовувалося награне болісне співчуття, а тремтячий від здушених сліз голос мимоволі нагадав Харусека.
— Мені ви могли б сказати, Атанасіусе! Мені, давньому другові вашого батька... мені, який вас дитиною на руках носив... — я ледве погамував сміх, бо радник щонайбільше на десять років старший за мене. — То був самозахист, чи не так, Атанасіусе?
З-за стола знову вигулькнуло цапине обличчя.
— Що було самозахистом? — запитав я непорозуміло.
— З... Цотманом! — рявкнув радник мені в обличчя.
Ім’я вразило мене, наче лезо кинджала. Цотман! Цотман! Годинник! Ім’я Цотмана було вигравіюване на вічку годинника.
Я відчув, як уся кров бухнула мені до серця: потворний Вассертрум дав мені годинника, щоб кинути на мене підозру в убивстві.
Поліцейський радник миттєво скинув маску, вишкірив зуби й зажмурив очі.
— То ви зізнаєтеся в убивстві, Пернате?
— Це помилка! Жахлива помилка! Вислухайте мене, заради Бога! Я можу вам пояснити, пане поліцейський раднику!.. — вигукнув я.
— Якщо зараз ви розкажете мені все, що стосується пані графині, — швидко урвав він мене, — то — я наголошую! — поліпшите своє становище.
— Я не маю, що казати, окрім того, що вже сказав: графиня невинна...
Радник зціпив зуби й повернувся до цапиної пики:
— Пишіть: Пернат зізнається в убивстві страхового аґента Карла Цотмана...
Мене охопила нестямна лють.
— Ви, поліцейська свиня! — заревів я. — Що ви собі дозволяєте?!
Я роззирнувся у пошуках чогось важкого. Та вже наступної миті мене схопили два жандарми й одягнули на руки кайданки.
Тепер радник набундючився, як півень на гноївці.
— А годинник? — він раптом простягнув руку з пошкодженим годинником. — Нещасний Цотман ще жив, чи Ви вже мертвого грабували?
Я знову став цілком спокійним і твердим голосом продиктував для протоколу:
— Годинника сьогодні вранці мені подарував лахмітник Аарон Вассертрум.
У кімнаті вибухнув несамовитий регіт, і я побачив, як клишонога лапа й повстяний капець врізали під конторкою гопака.
Муки
Мене повели вечірніми, освітленими вулицями: руки зв’язані за спиною, позаду — жандарм з оголеним багнетом. Вуличні хлопчаки, улюлюкаючи, бігли зграйками праворуч і ліворуч від мене, жінки розчиняли вікна й, сиплячи прокльонами, погрожували мені вслід ополониками.
Ще здалеку я побачив велетенську кубічну будівлю суду з написом на фасаді:
Каральне правосуддя —
захист усіх порядних громадян.
За велетенськими воротами ми опинилися у сінях, де смерділо кухнею.
Зарослий густою бородою чоловік із шаблею, в однострої — каптані й шапці, босоногий із зав’язаними навколо кісточок довгими кальсонами, підвівся, відставив набік кавовий млинок, якого тримав між колінами, і наказав мені роздягтися.
Потім він повивертав мої кишені, усе вийняв з них і поцікавився, чи не маю я блощиць. Коли я заперечив, він стягнув мені з пальців каблучки й дозволив знову одягнутися.
Мене повели кількома поверхами вище, ми йшли коридорами, де у віконних нішах стояли великі сірі замкнені скрині.
Уздовж стін рядами тягнулися залізні двері з засувами й маленькими заґратованими вічками з газовими ріжками над ними.
Велетенського зросту солдафон-наглядач — перше чесне обличчя за довгий час — відімкнув двері, штовхнув мене до темного, схожого на шафу, смердючого отвору й засунув за мною засув.
Стоячи у цілковитій темряві, я обмацував навколо себе стіни.
Коліном наткнувся на який бляшаний чан.
Нарешті намацав клямку — було так вузько, годі й обернутися. Я в тюремній камері.
Попід стінами дві парні лежанки з солом’яними сінниками.
Відстань між ними — лише крок.
Заґратоване вікно на один квадратний метр високо угорі пропускає досередини тьмяний відсвіт нічного неба.
Нестерпна задуха, сморід непраного одягу отруювали повітря.
Коли мої очі призвичаїлися до темряви, я побачив на трьох лежанках — четверта була вільною — людей в арештантській одіжі: вони сиділи, спершись ліктями в коліна й заховавши обличчя у долонях.
Ніхто не зронив ані слова.
Я сів на вільне ложе і почав чекати. Чекав. Чекав.
Годину.
Дві, три години.
Зачувши кроки за дверима, схоплювався на ноги: ось, це прийшли по мене, щоб вести до слідчого.
Та щоразу мене чекало розчарування — звуки кроків губилися в далині коридора.
Я роздер комір на собі, здавалося, він мене душить.
Чув, як в’язні один за одним, зі стогонами, простягалися на постелі.