— Невже не можна відчинити вікно? — голосно, розпачливо запитав я у темряву й аж злякався власного голосу.
— Не вільно, — похмуро відповів хтось.
Та все ж я навпомацки посунув уздовж вузької стіни: полиця на висоті грудей... два кухлі на воду... хлібні скоринки...
Я насилу видерся на полицю і, тримаючись за ґрати, припав обличчям до віконних щілин, щоб хоч трохи вдихнути свіжого повітря.
Довго так стояв, доки не почали тремтіти коліна. Одноманітний чорно-сірий туман слався перед моїми очима.
Холодні прути ґрат запотіли.
Десь невдовзі мала настати північ.
Позад мене чувся храп. Лише один не міг, видно, заснути: він скидався на сіннику й час від часу тихо стогнав.
Невже ніколи не надійде ранок? Ось! Б’є годинник.
Я лічив тремтячими устами: раз, два, три! Господи милосердний, ще лише кілька годин, а тоді засвітає. Годинник далі відбивав удари.
Чотири? П’ять? Піт зросив мені чоло. Шість!!! Сім... Була всього лиш одинадцята година...
Лише година минула відтоді, як я вперше почув тут годинника.
Помалу думки мої уляглися.
Вассертрум підклав мені годинника зниклого Цотмана, щоб навести на мене підозру в убивстві. Отже, він сам, певно, убивця, бо як би інакше годинник потрапив йому до рук? Якби він знайшов десь тіло й тільки пограбував його, то неодмінно зголосився б для одержання обіцяних тисячі гульденів винагороди. Але це неможливо, Цотмана й досі розшукують, я сам бачив плакати на розі вулиць дорогою до в’язниці.
На мене доніс лахмітник — це ясно мов день.
І з поліцейським радником він заодно — принаймні, що стосувалося Ангеліни. Бо з якого дива він допитував би мене про Савіолі?
З іншого боку, усе свідчило, що Вассертрум не запопав листів Ангеліни.
Я замислився...
Нараз усе постало переді мною із жахливою виразністю, ніби я сам при тому був.
Так, тільки так воно могло бути: обшукуючи разом зі своїми друзяками-поліцейськими моє помешкання, Вассертрум потайки поцупив залізну касетку, у якій я — він здогадувався — зберігав докази. Лахмітник не міг її одразу відчинити, бо ключ я носив із собою, тож тепер, можливо, виламує замок у своєму кублі.
Охоплений несамовитим розпачем, я потрясав прутами ґрат, уявляючи, як Вассертрум нишпорить у листах Ангеліни...
Якби ж то я мав змогу повідомити Харусекові, аби він вчасно зумів попередити Савіолі!
Якийсь час я судомно хапався за надію, що звістка про мій арешт уже, напевно, облетіла єврейський квартал, і сподівався на Харусека, мов на янгола-хоронителя. Супроти його пекельних хитрощів лахмітник безсилий. «Я стисну йому горлянку саме тієї миті, коли він захоче вбити доктора Савіолі», — сказав якось Харусек.
Та вже наступної миті розпач і невимовний страх знову опосідали мене: а якщо Харусек спізнився?
Тоді Ангеліна занапащена...
Я до крові скусав уста, пороздряпував груди від каяття, що не спалив одразу тих листів... Я заприсягнув самому собі звести зі світу Вассертрума, щойно вийду на волю.
Умру я від власної руки чи на шибениці — яка різниця!
У те, що слідчий повірить моїм словам, коли я правдиво розповім йому історію з годинником і повідомлю про погрози Вассертрума, я не сумнівався ані секунди.
Завтра я знову буду вільний! Принаймні змушу арештувати й Вассертрума за підозрою в убивстві.
Я рахував години й, дивлячись у чорну імлу, молився, аби вони швидше спливали.
Після нескінченної ночі нарешті почало світати: спершу темною плямою, згодом виразніше проступило з туману мідне велетенське обличчя — циферблат старовинного годинника на вежі. Тільки стрілок бракувало — нова мука.
Ось пробамкало п’яту.
Попрокидалися в’язні, позіхаючи, перемовлялися між собою чеською мовою. Один голос видався мені знайомим. Я обернувся, зліз з полиці і... навпроти моєї лежанки побачив віспуватого Лойзу, який зачудовано витріщався на мене.
Інші двоє були молодими нахабами, дивилися на мене погордливо.
— Шахрай? Га? — запитав один стиха свого товариша, штурхнувши його ліктем.
Той пробуркотів щось зневажливе, понишпорив у своєму сіннику, вийняв чорний папірець і поклав його на підлозі. Потім покропив трохи водою з кухля, уклякнув і, дивлячись у нього, як в люстерко, зачесав пальцями чуба на чоло. Опісля з ніжною турботою висушив папірець і знову заховав під лежанку.
— Пан Пернат, пан Пернат, — без угаву бурмотів Лойза, витріщаючись на мене, ніби примару уздрів.
— О, то паньство знаюся, виджу, — озвався нечесаний жахливою говіркою чеського віденця, ще й глузливо мені вклонився. — Дозвольте відрекомендуватися, Восатка моє ім’я, Чорний Восатка. Підпал... — пихато додав він на октаву нижче.