Я вже хотів було кинутися до нього з розпитуваннями, але, на моє превелике здивування, він із загадковою міною на обличчі приклав пальця до вуст, закликаючи мене мовчати. І лише, як загримів зовні засув на дверях і стихло відлуння кроків вартового в коридорі, новачок ожив.
Мені серце тріпотіло від хвилювання.
Що б це мало означати?
Він знає мене? Чого від мене хоче?
Перше, що зробив цибань, сів на лежак і визув лівого чобота.
Потім витягнув зубами затичку з каблука, вийняв із заглиблення маленьку зігнуту бляшку, відірвав ледь приклеєну підошву й з гордим виразом обличчя подав мені те й інше.
Усе це відбувалося блискавично, прибулець жодної уваги не звертав на мої розпачливі спроби щось запитати.
— Ось! — мовив він. — Щире вітання від пана Харусека!
З несподіванки мені аж заціпило.
— Вам треба бляшкою розпороти підошву... Десь уночі чи так, щоб ніхто не бачив. Усередині порожньо, — мовив повагом парубійко, — а там — посланнячко від пана Харусека.
Розчулений до краю, я кинувся на шию цибаневі, сльози горохом котилися мені з очей.
Той лагідно відсторонив мене й докірливо сказав:
— Мусите опанувати себе, пане фон Пернат! Часу обмаль. Будь-якої миті може виявитися, що я не в тій камері опинився. Ми з Францеком обмінялися там, унизу, номерами...
Мабуть, я мав надто пришелепуватий вигляд, бо цибань повів далі:
— То не біда, що ви нічого не втямили! Коротко: я тут, і того доста!
— Але скажіть... — белькотів я. — Скажіть-таки, пане... пане...
— Венцель, — прийшов мені на допомогу цибань. — Я називаюся Красунчик Венцель.
— То скажіть мені, Венцелю, як ведеться архіваріусові Гіллелю і його доньці?
— Зараз на це немає часу, — нетерпляче урвав мене Красунчик Венцель. — Будь-якої миті мене можуть виштурхати звідси. Я тут, бо зізнався у грабунку...
— То ви через мене, аби потрапити сюди, пішли на грабунок? — запитав я, вражений до глибини душі.
Цибань зневажливо похитав головою:
— Якби я справді когось пограбував, то в житті не зізнався б у цьому. За кого ви мене маєте?
Нарешті в моїй голові поволі почало прояснятися: спритник вдався до хитрощів, аби передати мені листа від Харусека.
— То слухайте! — Венцель напустив на себе поважності. — Насамперед маю навчити вас удавати епілепсію.
— Що вдавати?
— Епілепсію! Будьте уважні і все детально запам’ятовуйте! Спершу наберіть якнайбільше слини в роті, — він надув щоки й заходився перекочувати слину, ніби рот полоскав. — Так збивається піна, ось дивіться, — і він продемонстрував мені, як це робиться — з відразливою натуральністю. — Потім стискаєте кулаки й закочуєте очі, — на таке страшно було дивитися. — А тоді... це не так легко... треба здушено закричати. Ось так: бе... бе... бе... і відразу впасти на підлогу. — Красунчик гепнувся долі, аж стіни задрижали, і, встаючи додав: — Оце справжня епілепсія. Так нас навчав у батальйоні покійний доктор Гульберт.
— Так, так, дуже подібно, — визнав я. — Але навіщо все це?
— Бо вам насамперед треба вибратися з камери, — пояснив Красунчик Венцель. — Отой доктор Розенблят — негідник, яких на світі мало! Людина вже й без голови може бути, а він затято стоїть на своєму: здоровий, мов огірочок! Лише перед епілепсією має забобонний решпект. Хто її добре зуміє вдати, одразу потрапляє до тюремного шпиталю. А вже звідти втекти — дитячі забавки! — парубійко таємничо стишив голос: — Ґрати на вікнах лікарняної палати вже підпиляні, тримаються на чесному слові. Це теж таємниця батальйону! Лише дві ночі мусити добре пильнувати... Як побачите перед вікном мотузку із зашморгом, обережно, щоб ніхто не прокинувся, відігніть ґрати, пропхайте плечі в зашморг... Ми витягнемо вас на дах, а тоді опустимо по інший бік вулиці. — Баста!
— Нащо мені тікати з в’язниці? — несміливо запротестував я. — Я ж невинний!
— Це не причина відмовлятися від утечі! — від здивування Красунчик Венцель аж очі вибалушив.
Довелося прикликати на допомогу всю свою красномовність, аби змусити його відмовитися від зухвалого плану, вигаданого, як сказав Венцель, самим батальйоном!
Те, що я відхиляв «Божий дарунок» і готов чекати, доки воля сама до мене прийде, було понад його розуміння.
— У кожному разі якнайщиріше дякую вам і вашим добрим друзям, — зворушено мовив я, потискаючи йому руку. — Коли минуть важкі для мене часи, я насамперед вам доведу свою вдячність.
— Та то зайве... — приязно заперечив Венцель. — Поставите пиво — ото й буде дяка, але не більше... пан Харусек тепер скарбник батальйону. Він розповідав, який ви благодійник! Щось йому передати, коли я за кілька днів вийду звідси?