— А Гіллель? Де він зараз?
Я намалював його обличчя, будинок і знак запитання.
Питального знаку Яромир не зрозумів, він не вмів читати, однак збагнув, куди я хилю. Він узяв сірника, ніби підкинув його вгору, а тоді спритно, наче фокусник, сховав його.
Що це мало означати? Невже Гіллель теж виїхав з міста?
Я намалював єврейську ратушу.
Глухонімий рішуче похитав головою.
— То Гіллель вже не там?
— Ні, — знову похитав головою Яромир.
— То де він?
Знову гра з сірником.
— Він каже, що того пана нема, і ніхто не знає, де він, — утрутився двірник, який весь час із зацікавленням приглядався до нашої «розмови».
Від страху мені похололо серце. Гіллель зник! Тепер я сам як палець на світі... Предмети в корчмі почали розпливатися перед моїми очима.
— А Міріам?
Мої руки так тремтіли, що я довго не міг її намалювати.
— Міріам також зникла?
— Так. Також зникла. Безслідно.
Я голосно застогнав, забігав туди й сюди, аж солдати здивовано перезирнулися між собою.
Яромир спробував мене заспокоїти, намагався іще щось розповісти: поклав голову на руки, ніби спить.
Я схопився за стільницю:
— Заради Господа нашого Ісуса Христа, Міріам померла?
Яромир похитав головою і знову вдав, ніби спить.
— Міріам хворіла?
Я намалював пляшечку з ліками.
Той знову заперечно похитав головою і знову поклав чоло на руку.
Уже й розвиднилося, одна за одною гаснули гасові лампи, а я усе ще не міг добитися, що намагається донести мені Яромир.
Я здався. Замислився.
Єдине, що мені зоставалося, піти із самого ранку до єврейської ратуші й там розпитати, куди могли податися Гіллель та Міріам.
Я мусив їх знайти...
Я мовчки сидів біля Яромира. Німий і глухий, як і він...
Підвівши після довгого мовчання голову, я побачив, що він витинає ножицями якийсь силует.
І впізнав профіль Розіни. Він простягнув мені витинанку через стіл, затулив долонею очі й тихо заплакав...
Потім зненацька зірвався з місця і, не попрощавшись, рушив непевною ходою до дверей.
Одного дня, без жодного попередження, Шемай Гіллель зник. Дочку, мабуть, також узяв із собою, бо і її відтоді ніхто більше не бачив. Таке мені розповіли в єврейській ратуші. Ото й усе, що вдалося вивідати.
Жодного натяку, куди б вони могли податися.
У банку сказали, що мої гроші ще перебувають під судовим арештом, але з дня на день очікується дозвіл на виплату коштів.
Спадок Харусека теж іще не був належним юридичним чином оформлений. Я із жагучим нетерпінням чекав на гроші, аби витратити їх на пошуки Гіллеля та Міріам.
Я продав отих кілька камінців зі своєї кишені, а на виручені кошти винайняв дві крихітні мебльовані суміжні мансарди на Старошкільній вулиці, єдиній вулиці, яка уникла руйнації в єврейському кварталі.
Дивний збіг: це був той знаменитий будинок, про який ходила леґенда, буцімто в ньому якось зник Ґолем.
Я поцікавився у мешканців — здебільшого це були дрібні торговці й ремісники, — що з тих чуток про «кімнату без дверей» правда, але мене тільки висміяли. Мовляв, як можна вірити в такі нісенітниці!
Власні враження, пов’язані з легендою, за час тривалого ув’язнення зблідли і набули обрисів давно розвіяного сну, я вбачав у них тепер лише безкровні, безживні символи, які викреслив зі своєї книги споминів.
Слова Лапондера, які я іноді чув так виразно, як тоді, коли він сидів навпроти мене в камері й промовляв до мене, утверджували мене в думці: усе, що здавалося реальною дійсністю, насправді мало б бути внутрішнім баченням...
Хіба не спливло і не зникло все, чим я колись володів? Книга Іббур, чарівні карти таро, Ангеліна і навіть давні друзі Цвак, Фрізландер і Прокоп!..
Був Святвечір, я поставив удома маленьку ялинку з червоними свічками. Хотів ще раз відчути себе молодим, оточити себе мерехтінням свічок, пахощами ялинкової глиці та плавленого воску.
Ще до настання нового року я вирушу, мабуть, у дорогу, шукаючи по містах і селах, усюди, куди заведе мене внутрішній голос, Гіллеля та Міріам.
Нетерпіння, тривожне очікування і страх, що Міріам, можливо, убита, поступово відпустили мене. Серцем я відчував, що розшукаю обох.
Щасливий усміх не сходив з моїх уст. Кладучи на щось руку, мені здавалося, ніби моя долоня несе зцілення. Мене переповнювала дивна радість, радість людини, яка після довгих мандрів повертається додому і вже здалеку бачить вежі рідного міста.