Я загорнув у папір капелюх Перната. Дивно, він майже новий, бездоганно чистий, а такий крихкий, мовби йому сто років...
Простуючи до єврейського кварталу, я міркував.
Усе, чого зазнав цей Атанасіус Пернат, я пережив у своєму сні, за одну лише ніч почув, побачив і відчув так, ніби це відбувалося зі мною. То чому не знаю, що саме побачив він тієї миті, коли канат урвався, і він скрикнув: «Гіллель! Гіллель!»
Бо він тієї миті відділився від мене, збагнув я.
Я мушу знайти цього Атанасіуса Перната, хоч би навіть день і ніч довелося нишпорити кварталом...
То це Півняча вулиця?
Анітрохи не схожа на ту, що я бачив уві сні!
Усуціль нові будинки.
Уже за хвилину я сидів у Лойзичека. Доволі тиха й чистенька кав’ярня.
У глибині зали — естрада з дерев’яною балюстрадою; не заперечити певної схожості з давнім шинком із мого сну.
— Чого бажаєте? — запитала кельнерка, повногруда дівиця, у тугому червоному оксамитовому фраку, що ледь не тріщав на ній.
— Коньяк, будь ласка. Дякую... О, перепрошую, панночко!
— Я вас слухаю...
— Хто власник цього закладу?
— Пан комерційний радник Лойзичек. Увесь дім належить йому. Він дуже заможний, шляхетний пан...
Ага, чоловік зі свинячими зубами на ланцюжку від годинника, пригадав я собі...
Мені зринула в голові цікава думка, яка б могла допомогти зорієнтуватися.
— Панночко!
— Прошу?
— Коли завалився кам’яний міст через Влтаву?
— Тридцять три роки тому...
«Гм... тридцять три роки тому!» Я замислився: різьбяреві камей мало б нині виповнитися майже дев’яносто.
— Панночко!
— Слухаю вас?
— Чи немає зараз серед відвідувачів когось, хто міг би пам’ятати, яким на вигляд було старе єврейське місто? Я письменник, цікавлюся...
— Серед відвідувачів? — задумалася кельнерка. — Ні... Але постривайте... Більярдист, отой, що грає зі студентом в карамболь. Бачите? Старий з гачкуватим носом? Він прожив тут усе життя, зможе багато чого вам розповісти. Покликати його, коли він закінчить гру?
Я глянув у той бік, куди показувала дівчина.
Старий стрункий сивий чоловік стоїть, прихилившись до дзеркала, натирає крейдою кий. Втомлене, однак дивовижно шляхетне обличчя. Кого він мені нагадує?
— Як він називається?
Кельнерка стоїть, опершись ліктем на стіл, облизує олівця, знову й знову пише своє ім’я на мармуровій стільниці, щоразу швидко стираючи його мокрим пальцем. При цьому кидає на мене більш чи менш палкі погляди — як вже вдасться... Звісно, зводить угору брови, щоб додати собі загадковості.
— Як звуть більярдиста, панночко? — перепитую.
Я бачу, що їй любіше було б почути інше запитання. Скажімо, панночко, чому ви не носите фрак на голе тіло? Чи щось подібне... Але про це не запитую, мені не йде з голови мій сон...
— Як звуть? Як звуть? — буркає вона, надимаючи губки. — Феррі його звуть! Феррі Атенштедт.
Он як? Феррі Атенштедт... Ще один давній знайомий.
— Розкажіть мені про нього все, що знаєте, — лагідно мовлю я до кельнерки і вмить відчуваю нагальну потребу підкріпити себе коньяком. — Вас так приємно слухати (я сам собі бридкий цієї миті).
Дівиця нахиляється наді мною, її волосся лоскоче мені обличчя, і шепоче:
— Той Феррі колись був тертим калачем... Він походить зі старовинного шляхетного роду. А може, так тільки кажуть, бо він не носить бороди. Начебто був колись казково багатим. Одна руда єврейка, яка ще з юності була, ну «такою», ви ж знаєте... — вона швидко виводила олівцем своє ім’я, — усе з нього витягнула. Гроші я маю, звісно, на увазі... Ну, а коли він залишився без крейцера за душею, покинула його й вийшла заміж за одного поважного пана... — вона прошепотіла мені на вухо ім’я, але я його не розчув. — Той поважний пан змушений був, ясна річ, відмовитися від усіх титулів, залишив собі лише прізвище фон Деммеріх. Ось так... Однак репутації «особи» він усе ж відмити не зумів. Я завжди кажу...
— Фрітці! Рахунок! — долинув голос з естради.
Я обвів поглядом кав’ярню, як раптом почув позад себе металеве цвірчання, як ото цвіркуни скрекочуть.
Я зацікавлено озирнувся і не повірив своїм очам.
Відвернувшись обличчям до стіни, з маленькою, наче цигаркова пачка, музичною скринькою у тремтячих кістлявих руках, геть поринувши в себе, сидить у кутку сліпий старець Нефталі Шафранек і крутить крихітну корбу.
Я підходжу до нього.
Майже пошепки він несміло наспівує пісеньку:
«Фрау Пік, Фрау Гок,
Про зіроньки на небі
Базікали собі...»
— Ви знаєте, як звуть отого старого чоловіка? — запитав я кельнера, який саме проходив повз мене.