— Ні, пане, ніхто не знає ні його, ані його імені. Він і сам його забув. Зовсім самотній на світі. Йому 110 років! Щовечора має у нас «даровану» каву.
Я схиляюся над старцем, вигукую йому на вухо: «Шафранеку!»
Діда немов блискавкою прошиває. Він щось бурмоче, напружено потирає чоло.
— Ви розумієте мене, пане Шафранек?
Він киває.
— Слухайте уважно! Я хочу щось запитати у вас про давні часи. Якщо відповідь буде вичерпною, дам вам гульдена, ось кладу його тут, на стіл...
— Гульден, — повторює старий і, мов шаленець, відразу заходиться крутити корбою своєї стрекотливої скриньки.
Я притримую його руку.
— Добре подумайте! Ви знали тридцять три роки тому такого собі різьбяра камей Перната?
— Гардболець! Кравець! — лепече старий, астматично задихаючись, усмішка сяє на все обличчя — він гадає, я розповів йому якийсь потішний жарт.
— Ні, не Гардболець, а Пернат!
— Перелес? — старий аж заходиться сміхом.
— Та ні — Пернат!
— Пашелес?! — він аж крекче від утіхи.
У відчаї я відмовляюся від подальших спроб щось довідатися.
— Ви хотіли поговорити зі мною? — Феррі Атенштедт стоїть переді мною, схилившись у стриманому поклоні, голос його звучить прохолодно.
— Так, ваша правда. Ми можемо при тому зіграти партію в більярд.
— Граєте на гроші, пане? Даю вам 90 на 100 наперед.
— Гаразд, на гульден. Ви починаєте...
Його світлість бере кия, прицілюється, з гиком б’є, а тоді сердито морщиться. Я знаю ці виверти: він пустить мене до 99, а потім одним махом закінчить партію.
Мені стає дедалі цікавіше. Я йду просто до своєї мети:
— Чи не пригадуєте, шановний пане, Атанасіуса Перната, який мешкав тут, у єврейському кварталі? То було дуже давно, десь у той час, коли завалився кам’яний міст...
Чоловік у смугастій червоно-білій лляній сорочці, з косуватими очима й дрібними золотими сережками у вухах, який сидить під стіною, читаючи газету, раптом здригається, витріщає на мене очі й хреститься.
— Пернат? Пернат? — напружено морщить чоло більярдист. — Пернат? Високий худорлявий? Каштанове волосся, коротко стрижена, гостра борідка?
— Саме так.
— Тоді йому було десь сорок? Він мав вигляд, як... — його світлість раптом вражено зміряв мене поглядом. — А ви часом йому не родич, шановний пане?!
Косоокий знову перехрестився.
— Я? Родич? Дивна думка... Ні, я тільки цікавлюся ним. Може, знаєте ще щось? — недбало запитую я, а самому аж серце холоне.
Феррі Атенштедт замислюється.
— Якщо не помиляюся, тоді його вважали не сповна розуму. То він стверджував, ніби називається — як же? — ага, Лапондером, то видавав себе за такого Харусека...
— Нічого подібного! — нараз втручається косоокий. — Харусек дійсно існував. Мій батько навіть успадкував після нього 1000 флоринів.
— Хто цей чоловік? — запитав я більярдиста.
— Він річковий перевізник, поромник, називається Чамрда... Що ж стосується Перната, то я тільки пригадую чи, може, припускаю, що згодом, через багато років, він одружився з дуже вродливою смаглявою єврейкою.
«Міріам!» — мовив я сам до себе і так розхвилювався, що від тремтіння вже й грати більше не міг.
Перевізник вкотре перехрестився.
— Що це з вами сьогодні, пане Чамрда? — здивувався більярдист.
— Перната ніколи не було! — скрикує косоокий. — Я цьому не вірю!
Я частую чоловіка коньяком, аби розговорити його.
— Є, звісно, такі, що стверджують, ніби Пернат і досі живий, — нарешті розв’язує язика перевізник. — Я таке чув... Ніби той різьбяр мешкає на Градчині.
— Де саме?
Чоловік знову хреститься.
— У тому-то й річ! Він мешкає там, де жодна жива людина мешкати не може: біля муру, під останнім ліхтарем...
— Знаєте той будинок, пане... пане... Чамрда?
— Нізащо в світі туди не піду! — протестує косоокий. — За кого ви мене маєте? Святий Ісусе, Маріє і Йосипе!
— Але ж можете мені здалеку показати туди дорогу?
— Це можу... — пробурмотів перевізник. — Якщо зачекаєте до шостої ранку. Я йтиму до ріки. Та я б вам не радив того робити! Ще впадете в Оленяче Урочище, зламаєте собі шию і кісток не позбираєте... Пресвятая Діво Богородице!
Уранці ми вирушаємо разом. З річки дме свіжий вітер. Від хвилювання я землі не чую під ногами.
Раптом переді мною виринає знаменитий будинок на Старошкільній вулиці.
Я впізнаю кожне вікно, вигнуту ринву, ґрати, масний полиск кам’яних карнизів — усе, усе...
— Коли горів цей будинок? — запитую я косоокого. Мені шумить у вухах від надміру збудження.