- Воля у всіх на умі і на язиці. Воля, батюшка, воляї
- Не кажи ти мені сього. Не ображай мого серця. Брехня. Нічому не вірю. Ще наш мужик не дожив до волі. Ще його треба добре у руках держати.
- А от незабаром повірите.
- Не повірю! І слухати не хочу!-кричить старий.- У мене сто канчуків тому, хто з кріпаків сміє казати про волю.
- Ну, то ви вже дуже…- почав син.
- А то так, як ви? Начепе на себе чекмінь, у мужика нарядиться - та й дума, воля незабаром. Ще не позсувалися з глузду ні цар, ні його міністри. То ви тілько, молоді, каламутите людей. Учать вас чорт батька зна чому, - і пішов старий, аж піт на йому холодний виступа, аж посинів увесь.
Син недовго гостив у батька. Всього три дні пожив, а то поїхав по знайомих, по товаришах, по панах - знайомитись.
Гамза аж занедужав після того: з хати і ногою не виступне, нікого не пуска до себе. Як павук, закутавшись у свою павутину, сидить і щодня нові порядки уводить: то щоб уся дворня через три дні являлась до його на показ. То серед будня велить попові службу правити-щоб усі у церкві були. Наче з глузду зсунувся!
- Ні, воно-таки, мабуть, щось та є! - казали дворові і ждали чогось-то. Ждуть не діждуться. Ось і стрітення прийшло і пройшло - не чутно нічого. Пройшло ще два тижні. На середині третього прибіг з городу до пана козак верхи. Кинув щось і побіг далі.
- Що таке привіз козак?
- А бог його знає.
На другий день чують: у сусідньому селі в церкві волю читали.
- Що ж це гларавчанам дали волю, а нам і ні?- загукали горішани, - Як же се так?
- Ходімо до пана. Спитаємо, чому се він волі не читав, - раяли одні.
- Чим до пана йти, то спершу до Йосипенка. Він там треться у горницях. Він повинен знать. Пошлімо кого стороною запитать.
- Чого стороною? Чого нам лазити коло їх? Хіба ще мало ми лазили? Не вони дали - цар дав. Як вони сміють царський наказ ховати? - кричать сміливіші.
- Ходімо прямо до пана, - каже Василь.-Хай дає царську волю. Де він її дів?
Загули горішани. І дворові, і задворові. Зібралося у двір народу. Дехто побував уже і в жида в шинку, дехто і геть-то хлебнув. Других воля захмелила. Поза спиною у Василя аж мороз ходе. Серце так б'ється.
- Що ж ми так стоїмо? Чого стоїмо? Ходімо до пана! Всі ходімо! - гука він.
- А що, як брехня? - обізвалося декілька голосів. На їх всі накинулись:
- Так ви поза спиною других ховатись? Чужими руками жар загрібати? Митці. Беріть їх та вперед!
Марш до пана.
І ціла громада чоловіка в сорок напрямилася до будинку.
- Ви чого? - пита їх дворецький, заступаючи дорогу у дверях.
- К бісовій матерії Ми до пана! -накинулись на його передні.
- Барін почеває!.
- Хай встає, нехай встає. Де він волю дів? Хай дає волю! - гукають зсередини.
Передні лізуть. Дворецький не пуска.
- Та чого ви дивитесь на його - у мордуі - кричать п'яніші.
Василь вискочив уперед і своєю залізною рукою надавив на двері. Почувся луск. Дворецький, пустивши двері, попер, як вітер, нагору. Двері розчинились.
- Ходімо, - каже Василь.
- Де ми там помістимось? Ідіть хто-небудь від усієї громади. Ми тут вас пождемо.
- Викликай пана. Чого він там сидить? Хай виходе. Громада його зове.
Знову почали раятись. П'яні лізли уперед.
- Не пускають нас - ламай двері, бий вікна. Усе трощи. Нічиїми, нашими руками воно збудовано, нашим кривавим потом полито.
Василь здержував п'яних.
- Не руш нічого. Ми за своїм прийшли, а чужого нам не треба. Вибирайте чоловіка п'ять-десять.
- Ти йди, Василю! Ти смілий.
- Я піду. А ще хто?
- І я! І я! - чуються з купи викрики.
- Всі не помістимося. Хай чоловік п'ять-шість. Насилу вибрали. Чоловіка з шість пішло нагору. Остатні скупились коло рундука, гудуть. Кожна хвилина здається їм годом.
Аж ось чуть - тупотять зверху і виборці. Василь уперед, несе якусь бумагу.
- Ось вона! ось! - гука до громади.- Воля, братця!
- А що ж пан? Віддав? не противився?
- Пан вийшов до нас. Сердитий, лютий. Хотів щось казати і белькнув щось, та задихавсь, і зо всіх чотирьох повалився на діл. Цей папір закрутився, як голуб, над ним. Поки там його прибирали, я за волю та сюди.
- Куди ж тепер з нею? Ану покажи! Золота вона? Василь показує.
- То не воля! Воля золота. А то чорним написана. Вертайся, здобудь справжньої волі.
- Воля! - кричить Василь, - воля! Ходімо до попа. Хай читає нам, хай у церкві читає.
- Ходімо! Ходімо!
І знову ціла громада повалила до попової хати. Молоді ж побігли на дзвіницю і давай у всі дзвони дзвонити. Свято-несподіване, радість нежданна! Народ, почувши дзвонів, валив з усієї околиці, з хуторів-деревень. В несамовитому забої дзвонів він почув голос давно сподіваної волі.
- До церкви, до церкви! Воля прийшла! У церкву навалило стілько - пальця просунути яігде - і все тобі сірома-сіра, кріпацтво голодрабе. Усі раді, у всіх очі так грають. У горницях тілько дворецький та лакей і зосталися при панові, а то всі пішли до церкви.
Мотря очима шукала Василя. Насилу за народом вона побачила його і без сорома давай махати рукою. Василь протиснувся і став коло неї рядом. Люди не примічали такої незвичайності дівки.
- А що, от і діждали волі, - казав вія.- От і розв'язались нам руки.
- А ти знаєш, що з паном?
- Ні. А шп?
- Лежить без язика. За лікарем кинулись посилати - ніхто не хоче у город їхати. Як колода, лежить і не ворухнеться.
- Значить, грець ударив! - одгадав старечий чоловік.
- Кого грець ударив? - спитався- його сусіда.
- Пана. Он двірка хвалиться.
- Пана грець ударив! Пана грець ударив! - пішло. по церкві.
- Ага, незлюбилася йому людська воля!
- То йому одливаються наші сльози! - сказала старенька жінка.
- Правда, тітко, - обізвавсь молодий чоловік.- Уже ж і навиварювали води з нас і понатягали жил. Коли б усіх заразом - то б то добре!