— Піто! — крикнула я, адже запитати було ні в кого.
У відповідь хтось гукнув мене на ім’я, але це був не Піта. Я впізнала цей голос. Спочатку він викликав роздратування, а тоді радість. Еффі!
Я розвернулася й побачила, що всі вже чекають на мене у великій світлій кімнаті — Еффі, Геймітч і Цинна. Ноги без вагань самі понесли мене до них. Можливо, така поведінка зовсім не личила переможцю, можливо, переможець має бути стриманішим, зверхнім, особливо тепер, коли його знімають на камеру, але мені було байдуже. Я щодуху мчала до них і, на своє превелике здивування, найперше кинулася в обійми Геймітча. А коли він прошепотів мені на вухо: «Ти чудово впоралася, люба», — в голосі його зовсім не відчувалося іронії. Еффі пустила сльозу, вона без упину гладила мене по голові й усе повторювала, як вона переконувала всіх, що ми — справжні перли. Цинна просто міцно обняв мене і не сказав нічого. А тоді я помітила, що Порції немає, і розхвилювалася.
— Де Порція? Вона з Пітою? Із ним усе гаразд, правда? Я маю на увазі, він живий? — випалила я.
— З ним усе гаразд. Вас хочуть возз’єднати на церемонії в прямому ефірі, — мовив Геймітч. — Іди з Цинною. Він тебе підготує.
Мені було затишно поряд із Цинною, я відчувала, як його рука на моєму плечі оберігає й веде геть від надокучливих камер. Ми подолали кілька коридорів до ліфта, який довіз нас у фойє Тренувального Центру. Лікарня містилася глибоко під землею, ще далі, ніж спортзал, у якому трибути вчилися в’язати вузли й практикувалися в метанні списів. Вікна у фойє були затемнені, й по периметру стояло кілька охоронців. Більше там нікого не було — ніхто не бачив, як ми перетнули фойє й попрямували до ліфта. В цій порожнечі наші кроки гучно відлунювали. А поки ми їхали на дванадцятий поверх, перед моїми очима поставали обличчя всіх трибутів, які загинули під час Ігор, і мені стало не по собі.
Коли двері ліфта відчинилися, на мене накинулися Вінія, Флавій і Октавія. Вони були в такому екстазі й цокотіли так швидко, що я просто не звертала уваги на їхнє щебетання. Все було й так зрозуміло. Вони дуже раді бачити мене, а я їх. Хоча я й наполовину так не скучила за ними, як за Цинною. Так людина радується іграм домашніх улюбленців після важкого робочого дня.
Спочатку мене затягнули до їдальні, де на мене чекав справжній обід — ростбіф, і горошок, і м’які булочки, — хоча мою порцію досі чітко обмежували. Коли я попросила добавки, мені відмовили.
— Ні, ні, ні. Ти ж не хочеш, щоб усе це вернулося назад просто на сцені, — мовила Октавія і непомітно підсунула мені булочку під столом, аби показати, що вона на моєму боці.
Ми повернулися до моєї кімнати, і Цинна вийшов, передавши мене в руки підготовчої команди.
— О, твоє тіло повністю відшліфували, — мовив Флавій із заздрістю в голосі. — На шкірі не залишилося жодного дефекту.
Проте коли я подивилася на себе в дзеркало, то єдине, що впало мені в око, були маслаки. Я стала не просто кістлявою — я могла легко порахувати власні ребра.
Для мене приготували ванну, а тоді взялися до мого волосся, нігтів і макіяжу. Вони без упину теревенили, мені й не потрібно було нічого відповідати, і це мене цілком улаштовувало, оскільки у мене не було жодного бажання говорити. Смішно було їх слухати, бо хоча вони й обговорювали Ігри, вся їхня розмова крутилася довкола того, де вони були і що робили під час тієї чи тієї події.
— Я була ще в ліжку!
— Тільки я пофарбувала брови, як...
— Присягаюся, я мало не зомлів!
Усе оберталося навколо них і зовсім не навколо тих хлопців і дівчат, які померли на арені.
В Окрузі 12 ми ніколи так не переймалися Іграми. Ми зціплювали зуби й дивилися їх, бо мусили, а тоді, тільки-но Ігри закінчувалися, одразу поверталися до своїх справ. Щоб не зненавидіти свою підготовчу команду, я просто пропускала все, що вони городили, повз вуха.
До кімнати увійшов Цинна, тримаючи в руках скромну жовту сукню.
— Ти досі не викинув із голови ідею з «дівчиною у вогні»? — запитала я.
— Ще б пак, — мовив він і накинув сукню на мене.
Я одразу ж помітила накладні подушечки у себе на грудях, які додавали моєму тілу тих форм, що їх у мене вкрав голод. Руки самі потягнулися до грудей, і я насупилася.
— Знаю, — мовив Цинна, перш ніж я встигла щось сказати. — Але продюсери хотіли виправити цей недолік хірургічним методом. Геймітч довго сперечався з ними. Зрештою ми вирішили піти на компроміс.
Я вже збиралася поглянути на своє віддзеркалення, та він зупинив мене:
— Зажди! Не забудь узутися.
Вінія допомогла мені одягнути шкіряні сандалії без каблуків, і я обернулася до дзеркала.