Гадаю, мої слова його не переконали, і він подивився на мене спідлоба.
— Тоді звідки в тебе білка?
— Я її підстрелила.
З цими словами я витягнула з-за спини лук. Я досі використовувала свій дитячий лук, який батько зробив навмисно для мене, але вже почала практикуватися і з великим. Я сподівалася, що весною вже зможу полювати на здобич більших розмірів.
Забачивши лук, очі Гейла спалахнули.
— Можна мені подивитися?
— Тільки пам’ятай, крадіжка карається на горло, — мовила я й подала йому лук.
Саме тоді я побачила його усмішку вперше. З небезпечного незнайомця він одразу перетворився на друга. Але щоб змусити його всміхнутися вдруге, мені знадобилося кілька місяців.
Того дня ми гомоніли про полювання. Я сказала, що зможу дістати йому лук, якщо він дасть мені дещо навзамін. Не їжу. Мені потрібні були знання. Я хотіла сама розставляти пастки, в які б ловилися великі жирні зайці. Він пристав на мої умови. Тож ми почали полювати разом, ділитися досвідом, зброєю, нашими секретними місцями, де ростуть дикі сливки чи водиться багато індичок. Він навчив мене ставити пастки і рибалити. Я показала йому їстівні рослини, а згодом подарувала один із моїх дорогоцінних луків. А тоді одного дня, без слів, ми стали однією командою. Ми ділилися роботою і здобиччю. Це давало хоч якусь гарантію того, що наші сім’ї завжди матимуть що їсти.
Гейл подарував мені те відчуття захищеності, якого так бракувало по смерті батька. Його товариство скрасило довгі нудні години, які доводилося проводити в лісі. Я стала вправнішим мисливцем, коли зникла потреба постійно озиратися, коли хтось прикривав мою спину. Але він став для мене кимось значно більшим, ніж просто партнер на полюванні. Я звірялася йому, з ним я могла поділися думками, які б ніколи не наважилася промовити вголос потойбіч паркана, в межах Округу 12. Коли ми з Гейлом вирушали в ліс... іноді я почувалася по-справжньому щасливою.
Я завжди називала його другом. Але протягом останнього року наші стосунки стали якісь дивні, і «друг» не зовсім годяще слово, щоб описати, ким для мене став Гейл. На саму тільки згадку про нього моє серце затіпалося. Якби він зараз був зі мною!.. Ні, ні, насправді я цього не хочу. Він зовсім не потрібен мені тут, на арені, де за кілька днів його можуть убити. Я просто... просто скучила за ним. Я ненавиджу самотність. Цікаво, чи він сумує за мною? Напевно.
Тоді я переключила думки на одинадцятку, яка вчора блимала попід моєю світлиною. Я знала напевно, що сказав би Гейл.
«Що ж, є ще куди рости».
А тоді він би всміхнувся мені, і я, ні хвилі не вагаючись, усміхнулася б у відповідь.
Несамохіть я взялася порівнювати свою дружбу з Гейлом із тими стосунками, які ми вдаємо з Пітою. Я ніколи не сумнівалася в Гейлі — й не можу уникнути сумнівів щодо прихованих мотивів Піти. Ми з Гейлом об’єдналися за мовчазної згоди, щоб мати змогу вижити. З Пітою зовсім не так: ми обоє знаємо, що виживання одного означатиме смерть другого. Як на це можна не зважати?
У двері постукала Еффі й нагадала мені, що сьогодні ще один «важливий, важливий, важливий день!» чекає на мене. Завтра ввечері ми повинні дати інтерв’ю в прямому ефірі. Гадаю, сьогодні над нами працюватиме вся команда.
Я неохоче вилізла з ліжка та прийняла душ; цього разу я обережніше тиснула на кнопки. Привівши себе до ладу, я попрямувала до їдальні. Піта, Еффі та Геймітч скупчилися навколо столу й про щось шепотілися. Мені це видалося дивним, але голод узяв верх над цікавістю, і перш ніж підійти до них, я наклала повно їжі на тарілку.
Цього разу тушковане м’ясо — це великі апетитні шматки ягнятини з чорносливом. А на гарнір — ідеальна гірка дикого рису. Я проковтнула вже майже половину порції, коли усвідомила, що всі замовкли. Я випила трохи соку і втерла рот.
— Що відбувається? Ви ж готуватимете нас до сьогоднішнього інтерв’ю, правильно?
— Правильно, — відповів Геймітч.
— Не чекайте, поки я закінчу. Я здатна їсти і слухати одночасно, — мовила я.
— Справа в тому, що плани змінилися. Нам слід поміняти тактику, — відповів Геймітч.
— Тобто? — запитала я.
Я й не знала, що в нас є тактика. Прикидатися бездарними на тлі інших трибутів — хіба не такий наш план?
Геймітч знизав плечима.
— Піта попросив готувати його окремо.
Розділ 9
Зрада. Це перше, що спало мені на думку. Але ж це просто смішно! Щоб була зрада, їй повинна передувати довіра. Між мною і Пітою. А довіра не входила в пункти нашої домовленості. Ми трибути. Він — хлопець, який ризикував дістати стусанів, кинувши мені хліб; який був мені опорою на колісниці, який прикрив мене в історії з дівчиною-авоксом, який наполіг на тому, що Геймітчу варто знати все про мої мисливські навички... Невже якась часточка мене справді йому довіряла?