Тільки тоді до кімнати увійшов Цинна. Гадаю, в руках він тримав сукню, але вона була в чохлі.
— Заплющ очі, — звелів він.
Спочатку по моєму оголеному тілу ковзнуло щось шовкове, а тоді я відчула тягар. Моя сукня важила щонайменше сорок фунтів. Тримаючись за руку Октавії, я навпомацки взула туфлі. На щастя, виявилося, що підбори принаймні на два дюйми нижчі за ті, в яких мене тренувала Еффі. Ще кілька останніх штрихів. І всі замовкли.
— Можна мені розплющити очі? — запитала я.
— Так, — відповів Цинна. — Розплющуй.
Істота, яка дивилася на мене з величезного дзеркала, прийшла з іншого світу. Звідти, де шкіра світиться, очі блищать, а одяг там роблять із коштовностей. Тому що моя сукня була повністю вкрита блискучими камінцями — червоними, жовтими й білими, і де-не-де блакитними, які вдало гармоніювали з узорами на руках. Варто було тільки трохи поворухнутися, як виникало враження, що мене охоплюють тисячі полум’яних язиків.
Я була не просто симпатична. Не просто вродлива. Я сяяла мов сонце.
Якусь мить ми всі просто дивилися на моє віддзеркалення.
— О Цинна, — зрештою прошепотіла я. — Дякую.
— Покрутися для мене, — мовив він.
І я мовчки покрутилася. Вся команда не могла дібрати слів, щоб висловити захват.
Цинна відпустив своїх помічників і попросив, щоб я трохи походила перед ним у сукні й туфлях. О, ці туфлі були набагато зручніші, ніж ті, що давала Еффі. І сукня спадала так, що не доводилося задирати поділ під час ходьби. Тепер у мене ще на одну гризоту менше.
— Що ж, усе готово до інтерв’ю? — запитав Цинна.
З його виразу я зрозуміла, що він уже встиг перемовитися з Геймітчем. Тож йому все відомо.
— Я нездара. Геймітч обізвав мене мертвим слимаком. Що б ми не пробували, в мене нічого не виходило. Я просто не здатна бути такою, як він хоче, — мовила я.
Цинна замислився на якусь мить.
— А чому б тобі просто не бути собою?
— Собою? Це також не годиться. Геймітч каже, що я вічно похмура і нікому не довіряю, — відповіла я.
— Так воно і є... коли Геймітч поблизу, — сказав Цинна й усміхнувся. — А мені ти такою не здаєшся. Вся моя команда просто в захваті від тебе. Ти підкорила навіть продюсерів. А що ж до жителів Капітолія, то вони без упину теревенять про тебе. Всі просто обожнюють тебе за відвагу.
Відвага. Це щось новеньке. Я не була цілком упевнена, що це означає, але, мабуть, мене вважають борцем. Сміливицею. І не така вже я й недовірлива та похмура. Гаразд, може, мені до вподоби не всі, кого я знаю, може, я рідко всміхаюся, але мені справді дорогі деякі люди.
Цинна нахилився до мене і стиснув мої крижані пальці своєю теплою долонею.
— Уяви, що, відповідаючи на запитання, ти звертаєшся до друга, який залишився там, удома. Хто твій найкращий друг? — запитав Цинна.
— Гейл, — мовила я не вагаючись. — От тільки все це якось нелогічно. Я б ніколи не розказувала такого Гейлу. Він і так знає про мене все.
— А як щодо мене? Чи можеш ти вважати своїм другом мене? — запитав Цинна.
З усіх людей, яких я зустріла тут, Цинна був, понад усякий сумнів, моїм улюбленцем. Він подобався мені й поки що жодного разу не розчарував.
— Гадаю, що так. Але...
— Я сидітиму в першому ряду поряд з іншими стилістами. Ти одразу мене помітиш. Коли тобі ставитимуть запитання, просто дивися на мене і відповідай правду, — мовив Цинна.
— Навіть якщо правда буде жахливою? — запитала я. Бо я й на таке здатна.
— Особливо якщо правда буде жахливою, — мовив Цинна. — Спробуєш?
Я кивнула. Це вже схоже на план. Чи принаймні на соломинку, за яку можна вхопитися.
Скоро мій вихід. Інтерв’ю відбуваються на сцені, спеціально зведеній навпроти Тренувального Центру. Ще кілька секунд — і я опинюся перед величезним натовпом, перед сотнями камер і перед усім Панемом.
Тільки-но Цинна потягнувся до дверної ручки, я вхопила його за руку.
— Цинно... — мовила я тремтячим голосом. Мене повністю скував страх перед сценою.
— Пам’ятай, вони вже тебе полюбили, — сказав він ніжно. — Просто будь собою.
Біля ліфта ми зустрілися з рештою команди, відповідальною за Округ 12. Порція зі своїми помічниками потрудилася на славу. Піта мав просто приголомшливий вигляд у темному костюмі та яскраво-червоній краватці. Я трохи розслабилася, зрозумівши, що ми одягнені неоднаково. Геймітч та Еффі також причепурилися на честь такої події. Я намагалася уникати Геймітча, але радо приймала компліменти Еффі. Вона могла бути прикрою і нав’язливою, але після розмови з нею я ніколи не почувалася спустошеною. З Геймітчем усе було зовсім по-іншому.