Що дужче я хотіла заснути, то далі втікав сон. Зрештою мені стало зовсім незатишно в ліжку. Я злізла на підлогу й почала дибати кімнатою туди-сюди. Серце калатало, мов навіжене, дихання прискорилося. Кімната перетворилася для мене на тюремну камеру. Повітря! Вийти на свіже повітря. Інакше я знову почну все трощити. Я вислизнула в коридор і попрямувала до дверей, що вели на дах. Виявилося, що вони не тільки не замкнені, але й прохилені. Напевно, хтось забув зачинити їх, та яке це має значення! Енергетичне поле, яке оточує будівлю, не дозволить утекти жодному відчайдухові. А я й не планую втікати, мені потрібно всього кілька ковтків свіжого повітря. Я волію побачити небо й місяць, насолодитися останньою ніччю, коли ніхто не полюватиме на мене.
Вночі дах не освітлювався, але тільки-но мої босі ноги ступили на кахляну підлогу, я одразу побачила силует, високий і темний на тлі яскравого сяйва, яким повсякчас світиться Панем. На вулицях був справжній гамір: музика, співи, гудки машин, а крізь товсті шиби в кімнаті я не чула жодного звуку. Я б могла непомітно позадкувати — через увесь цей галас Піта би й не помітив. Але нічне повітря було настільки солодке, що я просто не змогла повернутись у свою задушливу спальню-клітку. Та й хіба це щось змінить? Хіба наша розмова на щось уплине?
Я беззвучно наблизилася до нього і сказала:
— Ти маєш хоч трохи поспати.
Він здригнувся, але не обернувся. Тільки ледь помітно кивнув.
— Я не хотів проґавити гулянку. Зрештою, вона на нашу честь.
Я підійшла й перехилилася через бильце. Широкі вулиці були напхом напхані людьми, які танцювали та співали. Я примружилася, щоб роздивитися їхні маленькі фігурки.
— Це маскарад?
— А хто їх знає? — відповів Піта. — Тут щодня вбираються у дивакуватий одяг. Також не змогла заснути?
— Не можу відгородитися від думок, — мовила я.
— Думаєш про сім’ю? — запитав він.
— Ні, — відповіла я трохи винувато. — Про завтрашній день. Хоч думками тут і не зарадиш.
У блідому світлі я роздивилася Пітине обличчя, а ще побачила, що він якось дивно стискає поранену долоню.
— Мені справді дуже шкода, що через мене ти поранив собі руку.
— Байдуже, Катніс, — мовив він. — Я ніколи не був реальним претендентом на перемогу в цих Іграх.
— Не можна так казати, — відповіла я.
— Чому ні? Це ж правда. Єдине, чого я хочу, — не зганьбитися і... — він вагався.
— І що? — наполягала я.
— Не можу підібрати влучні слова. Просто... коли я помиратиму, я хочу залишитися самим собою. Ну, хіба в цьому є здоровий глузд? — запитав він.
Я похитала головою. Як іще можна померти, окрім як собою?
— Я не хочу, щоб Ігри змінили мене. Перетворили на чудовисько, яким я не є.
Я прикусила губу. Отже, поки я міркувала над тим, як можна використати дерева, Піта складав плани, як грати так, щоб зберегти своє «я». Своє чисте, незаплямоване «я».
— Ти хочеш сказати, що взагалі нікого не вбиватимеш? — запитала я.
— Та ні. Я впевнений, коли прийде час, я зможу вбити, як і будь-хто інший. Я не здамся без бою. Просто я б волів знайти спосіб показати Капітолію, що я йому не належу. Що я не якийсь пішак в Іграх, — сказав Піта.
— Але насправді це не так, — мовила я. — Ми всі — пішаки. Такі правила гри.
— Гаразд, я все розумію. Але подивись на це з іншого боку: все одно я — це я, а ти — це ти, — наполягав він. — Розумієш?
— Та начебто. Не ображайся, Піто... але всім начхати, — сказала я.
— Мені не начхати. А що ще мені лишається? — буркнув він, і його блакитні очі зустрілися з моїми, настійливо вимагаючи відповіді.
Я відступила на крок.
— Лишається пам’ятати пораду Геймітча. Виживати.
Піта усміхнувся мені, в його очах майнули біль і насмішка.
— Що ж, дякую за пораду, люба.
Це був удар нижче пояса. Те, як він, перекривлюючи Геймітча, зверхньо й лагідно звернувся до мене.
— Слухай, якщо ти хочеш провести останні години життя, міркуючи, як померти на арені благородною смертю, то будь ласка. Це твій вибір. Я ж хочу дожити останні дні в Окрузі 12.
— Чомусь мене це зовсім не дивує, — мовив Піта. — Передай привіт моїй мамі, коли повернешся додому, гаразд?
— Звісно, — відповіла я, розвернулася й пішла геть.
Решту ночі я провела у напівдрімоті, уявляючи, як уранці приголомшу Піту Мелларка кількома влучними фразами. Піта Мелларк. Побачимо, як високо він носитиме себе, коли погляне в обличчя смерті. Напевно, він перетвориться на одну з тих жорстоких тварюк — трибутів, які, прикінчивши супротивника, рвуться зжерти його серце. Кілька років тому хлопець на ім’я Тит з Округу 6 геть оскаженів. Продюсери були змушені оглушати його електрошоком, щоб встигати прибрати тіла його жертв, перш ніж він їх зжере. На арені не існувало ніяких правил, але канібалізм не схвалювався Капітолієм, тож більшість сцен вирізали. Врешті Тит загинув, потрапивши під сніговий обвал. Ходили чутки, що це було зроблено навмисне, аби вберегти Капітолій від божевільного переможця.