Та є одна заковика. Припустімо, що ти бідний і помираєш із голоду, як-от ми. Ти можеш попросити, щоб твоє ім’я вписали на карточки більше разів в обмін на кубики, так звані «тесери». Кожен тесер дає право на одержання пайку — певної кількості зерна й олії на одну особу протягом одного року. Можна домовитися про більше тесерів — для кожного члена родини. Тож у дванадцять років моє ім’я було вписане на картки чотири рази. Один раз згідно з правилами — і ще тричі за тесери для мами, Прим і для мене самої. Я чинила так щороку. А оскільки вартість тесерів постійно зростає, то цього року, коли мені виповнилося шістнадцять, моє ім’я внесуть до списку двадцять разів. А Гейлу вісімнадцять, і він уже сім років годує сім’ю з п’ятьох ротів. Його ім’я впишуть на карточки сорок два рази.
Тому зрозуміло, чому такі як Мадж, хто ніколи не торгував своїм життям заради тесерів, так злять його. Шанси, що саме її ім’я витягнуть під час жеребкування на Жнивах, мізерні в порівнянні з шансами тих, хто живе на Скибі. Не нульові, звісно, але все-таки мізерні. Й хоча правила встановлює Капітолій, а не округи, і тим більше не родина Мадж, дуже важко не відчувати образи на тих, кому немає потреби підписуватися на тесери.
Гейл знає, що сердиться не на того, на кого слід. Якось у лісі мені довелося вислухати від нього цілу тираду про те, що тесери тільки примножують бідування у нашому окрузі. Бо вони сіють ненависть між голодними робітниками зі Скиби — і тими, хто щодня може розраховувати на вечерю на столі; отож ми ніколи не довірятимемо одні одним. «Капітолію вигідно нас роз’єднувати», — сказав би зараз він, якби був певен, що ніхто, крім мене, не почує. Якби сьогодні були не Жнива. Якби дівчина з золотою брошкою, котрій не потрібні тесери, не зронила свого на перший погляд невинного зауваження.
Поки ми йшли, я кілька разів зиркала Гейлові в обличчя, яке під кам’яною маскою і досі кипіло. На мій погляд, його лють безглузда, хоча вголос я цього ніколи не озвучу. Не те щоб я не була з ним згодна. Я згодна. Та який сенс сварити Капітолій у лісовій глушині? Це нічого не змінить. Не зробить життя справедливим. Не наповнить наші шлунки. Ба більше, це хіба що може відлякати здобич. Проте я Гейла не зупиняю. Ліпше вже патякати в лісі, ніж в окрузі.
Ми з Гейлом розділили навпіл залишки нашої здобичі. Кожен отримав по дві рибини, по кілька буханців хорошого хліба, пучечок зелені, по кілька жменьок суниць, дрібку солі, парафін і зовсім трохи грошей.
— Побачимось на площі, — мовила я.
— Одягни щось гарненьке, — відповів він похмуро.
Коли я прийшла додому, мама і сестра вже зібралися. Мати одягнула одну зі своїх найкращих суконь ще з аптечних часів. Моя блузка з рюшами та спідничка, яку я одягала на свої перші Жнива, були трохи завеликі на Прим і ледь не сповзали долі, але мама обачно закріпила їх шпильками. Але блузка все одно висмикувалася ззаду.
На мене чекала ванна із теплою водою. Я змила з себе піт і пилюку, яку назбирала в лісі, й навіть помила голову. На моє превелике здивування, мама приготувала для мене одну зі своїх найкращих суконь, блакитну, і пару туфель такого ж кольору.
— Ти не жартуєш? — здивувалася я.
Я намагалася не приймати жодної підтримки від матері. Я так злилася на неї, що ні в чому не дозволяла їй мені допомагати. А сьогодні сталося справді щось особливе. Мати ж так берегла одяг зі свого попереднього життя!
— Аж ніяк. А ще зробімо тобі зачіску, — мовила вона.
Я дозволила їй висушити мені волосся рушником, старанно розчесати його, заплести й викласти на потилиці. Глянула на себе у тріснуте дзеркало, підперте до стіни, і заледве впізнала власне відображення.
— Ти прегарна, — мовила Прим, зачаївши подих.
— І зовсім не схожа на себе, — додала я.
З цими словами я міцно пригорнула її: наступні кілька годин будуть для неї пекельними. Її перші Жнива. Вона майже не ризикує, адже її ім’я вписане тільки один раз, відповідно до віку. Я б нізащо не дозволила їй ризикувати заради тесерів. Але вона хвилюється за мене.
Ззаду її блузка знову вибилася зі спіднички.
— Заховай свого хвоста, ти, мале каченя, — засміялася я, запхнувши блузку на місце.
— Кря-кря, — захихикала Прим.
— І тобі кря-кря, — засміялася я у відповідь. — А тепер хутчіш до столу, — мовила я і непомітно чмокнула Прим у маленьку голівку.
Риба й зелень уже апетитно шкварчали в каструлі, але їх ми залишили на вечір. Суниці та свіжий хліб ми також вирішили притримати до вечері, щоб зробити її справді особливою. Ми випили молока (Прим тримає козу на ім’я Леді) й поїли черствого хліба із зерна, отриманого на тесери, бо апетиту ні в кого не було.