— Піто! Піто!
Переспівниця сіла на низеньке дерево й почала перекривлювати мене, тож я замовкла. Я втратила будь-яку надію і повернулася назад. «Мабуть, він тут не залишився, — подумала я. — Пішов далі».
Та заледве моя нога торкнулася поверхні води, як я почула голос:
— Ти прийшла, щоб прикінчити мене, люба?
Я озирнулася. Голос долинув зліва, тому я не була впевнена щодо його реальності. Він звучав якось хрипло й тихо. Але все-таки він належав Піті. Хто ще на арені назвав би мене «любою»? Мої очі ретельно оглянули берег, але там не було нікого. Тільки болото, рослини й каміння.
— Піто! — прошепотіла я. — Де ти?
У відповідь — тиша. Може, мені просто вчулося? Але ні, я впевнена, що голос був реальний, і той, хто говорив, ховався поруч.
— Піто! — скрадалася я вздовж берега.
— Не наступи на мене.
Я аж підскочила. Голос лунав із-під моїх ніг. Але там нікого не було. А тоді Піта розплющив очі: як завжди блакитні, вони чітко вирізнялися на тлі брунатного болота й зеленого листя. Я мало не задихнулася, а він обдарував мене своєю білозубою посмішкою.
Я ще в житті не бачила кращого камуфляжу. Забудьте про шпурляння тягарів. Мабуть, на своєму показовому виступі перед продюсерами Піта розмалював себе на дерево. Або на кам’яну брилу. Або на болотистий берег, зарослий бур’яном.
— Ану заплющ очі, — наказала я.
Він послухався, заплющив очі, стулив рот — і зник. Мабуть, маскування — Пітине хобі. Його обличчя й руки були так уміло розфарбовані, що здавалися цілком невидимими. Я опустилася навколішки поруч із ним.
— Гадаю, ти немарно згаяв час, прикрашаючи торти.
Піта засміявся.
— Еге ж, глазур — останній захист помираючого.
— Ти не помреш, — рішуче мовила я.
— Хто сказав? — мовив він хрипко.
— Я сказала. Тепер ми в одній команді, ти ж знаєш, — зронила я.
Він розплющив очі.
— Так, я чув. Дуже благородно з твого боку було розшукати мої рештки.
Я витягнула флягу з водою і дала йому кілька ковтків.
— Тебе Катон порізав? — запитала я.
— Ліву ногу. Аж до стегна, — відповів він.
— Давай викупаємо тебе в струмку і роздивимося рани, — сказала я.
— Нахились до мене на хвилинку, — мовив він. — Мені треба щось тобі сказати.
Я нахилилася й піднесла своє здорове вухо до його вуст. Він прошепотів:
— Пам’ятай, ми досі закохані, тому можеш мене цілувати, скільки тобі заманеться.
Я відсмикнула голову, але не змогла втриматися, щоб не засміятися.
— Дякую, що нагадав. Я пам’ятатиму.
Принаймні він досі здатен з мене кепкувати. Проте, коли він почав підводитися, моя впевненість розвіялась. До струмка було всього два фути, хіба це багато? Виявилося, це дуже багато, якщо взяти до уваги, що сам Піта не міг поворушитися. Він був такий слабкий, що найкраща з нього допомога — не опиратися. Я спробувала тягнути його, але хоч як він кріпився, з вуст раз у раз зривалися болісні зойки. Болото й рослини так приросли до Піти, що мені довелося докласти чималих зусиль, аби звільнити його з їхніх обіймів. Але ми так і не зрушили з місця, він лежав на землі, зціпивши зуби, а сльози самі котилися з очей, прокладаючи рівчаки в засохлій глині.
— Слухай, Піто, мені доведеться котити тебе до струмка. Тут зовсім мілко... Добре? — мовила я.
— Чудово, — відповів Піта.
Я присіла навпочіпки. «Байдуже, що відбуватиметься, — мовила я сама до себе, — не зупиняйся, поки він не опиниться у воді».
— На три, — мовила я вголос. — Один, два, три!
Ледве я зрушила його з мертвої точки, як була змушена зупинитися — такий жахливий стогін зірвався з його вуст. До струмка було рукою кинути, Піта лежав майже біля води. Може, так і краще.
— Гаразд, плани змінилися. Я не пхатиму тебе у воду повністю, — сказала я йому.
До того ж, якби я змогла запхати його туди, то чи витягнула б потім?
— Перекочування відміняється? — запитав він.
— Відміняється. Спробуємо тебе помити. Наглянь за лісом, добре? — мовила я.
Було важко вирішити, звідки почати. Листя й болото так затверднули, що не було видно одягу. Якщо на Піті досі щось зосталося. Якусь мить я вагалася, а тоді взялася до діла. Оголені тіла — не новинка на арені, правда ж?
У мене було дві фляги й бурдюк Рути. Я підперла їх до каменя так, щоб дві посудини постійно наповнювались водою, тоді як із третьої я мила Піту. Мені знадобилося чимало часу, але я все-таки докопалася до його одягу. Повільно розстібнула та зняла з нього куртку й сорочку. Його спіднє так сильно приклеїлося до тіла, що мені довелося порізати його і вилити ще кілька пляшок води, аби відліпити тканину від ран. Через усі груди проліг довгий опік, а ще я нарахувала чотири набряки від осиних укусів, якщо брати до уваги той, що за вухом. Я трохи заспокоїлася. Це я вилікую. Спочатку вирішила потурбуватися про верхню частину Пітиного тіла, щоб бодай трохи втамувати біль, і тільки потім перейти до поранень, завданих Катоном.