— Того самого дня на уроці музики вчителька запитала, хто знає «Лісову пісню». Ти одразу ж піднесла руку. Вона підсадила тебе на крісло, і ти заспівала. Присягаюся, всі пташки за вікном замовкли, — мовив Піта.
— Та ну, — сказала я сміючись.
— Ні, направду. Тільки-но ти закінчила співати, я зрозумів, що, як і твоя мама, я вже собі не належу, — сказав Піта. — Наступні одинадцять років я намагався набратися сміливості, щоб заговорити до тебе.
— Але безуспішно, — додала я.
— Безуспішно. Тому участь в Іграх для мене — неабияке везіння, — мовив Піта.
Якусь мить мене сповнювало всеосяжне, ірраціональне щастя, а тоді воно переросло в сум’яття. Тому що ми начебто прикидаємося, буцімто закохані, а насправді не закохані. Але Пітина історія здавалася правдивою. Особливо її частина про мого батька й пташок. І я дійсно співала в перший день школи, хоча й не могла згадати пісні. І та червона сукня... після мене її доношувала Прим, а по смерті батька вона зносилася на ганчір’я.
Це все пояснювало. Ось чому Піта наразився на материн стусан, і все заради того, щоб дати мені хліба. Тож якщо все це правда... то, може, решта також правда?
— У тебе... хороша пам’ять, — затинаючись, буркнула я.
— Я пам’ятаю все, що стосується тебе, — мовив Піта і заправив пасмо волосся мені за вухо. — А ти зовсім не звертала на мене уваги.
— Але зараз звертаю, — сказала я.
— Просто тут у мене небагато суперників, — мовив він.
Мені захотілося втекти, захотілося, щоб ми залишилися наодинці, але це було неможливо. Я немов чула, як Геймітч шепоче мені на вухо: «Кажи! Кажи!»
Я проковтнула клубок, який став у моєму горлі, та пробелькотіла:
— У тебе небагато суперників не тільки тут.
Цього разу я сама потягнулася до нього.
Наші губи вже майже зімкнулися у поцілунку, коли якийсь шум надворі змусив нас підскочити. Я схопила лук і за секунду була готова стріляти, але знову запала тиша. Піта визирнув назовні й радісно скрикнув. Перш ніж я встигла його зупинити, він вибіг на дощ і повернувся з пакунком у руках. Це був срібний парашут, прикріплений до кошика. Я розпакувала його, а всередині була справжня трапеза — свіжі булочки, козячий сир, яблука, а головне — таріль тушкованої ягнятини з чорносливом на ложі з дикого рису. Та сама страва, про яку я розказувала Цезарю Флікермену, коли він запитав, що вразило мене в Капітолії найбільше.
Піта протиснувся у щілину, його обличчя сяяло від щастя.
— Мабуть, Геймітчу набридло спостерігати за тим, як ми голодуємо.
— Ага, — відповіла я.
І майже почула самовдоволене хихикання Геймітча: «Оце саме те, що мені потрібно, люба!»
Розділ 5
Кожна часточка мого тіла хотіла зануритися в запашну страву, хапати її жменями й запихати до рота. Але голос Піти зупинив мене:
— Краще їсти повільно. Пам’ятаєш, як ми почувалися в перший день у поїзді? Від такої ситної їжі мені стало зле, а я тоді зовсім не був голодний.
— Ти правий. Я можу просто вдихати цей чудесний аромат! — мовила я, зітхаючи.
Насправді мені хотілося поглинути все одним махом. Але ми вчинили інакше. Кожен із нас з’їв по булочці, по пів’яблука і по ложці тушкованого м’яса з рисом. Я їла крихітними порціями, — нам навіть прислали тарілки і столове срібло, — насолоджуючись кожною крихтою. Коли ми подужали це, я тужливо подивилася на решту.
— Я хочу ще.
— Я також, — мовив Піта. — Знаєш що? Почекаймо годинку, і якщо почуватимемося нормально, з’їмо ще по порції.
— Згода, — відповіла я. — Це буде довга година.
— Можливо, не така уже й довга, — мовив Піта. — То що ти хотіла сказати перед тим, як нам прислали їжу? Щось про мене... про те, що в мене небагато суперників... що найкраще в твоєму житті трапилося...
— Такого я не пам’ятаю, — мовила я, сподіваючись на те, що в печері темно й жодна камера не зафіксувала палахкотіння рум’янцю на моїх щоках.
— Звісно. Бо це ж я так подумав, — сказав Піта. — Посунься, я змерз.
Я звільнила трохи місця у спальному мішку. Ми зіперлися на скелю, моя голова спочивала на Пітиному плечі, а його руки ніжно мене пригортали. Я майже відчувала, як Геймітч підштовхує мене ліктем під ребра.
— Отже, відтоді як нам виповнилося по п’ять років, ти зовсім не звертав уваги на інших дівчат? — запитала я.
— Ні, я помічав усіх дівчат, але жодна з них не справила на мене такого враження, як ти, — відповів він.
— Гадаю, твої батьки шоковані — ти покохав дівчину зі Скиби, — мовила я.