У мене було дві фляги й бурдюк Рути. Я підперла їх до каменя так, щоб дві посудини постійно наповнювались водою, тоді як із третьої я мила Піту. Мені знадобилося чимало часу, але я все-таки докопалася до його одягу. Повільно розстібнула та зняла з нього куртку й сорочку. Його спіднє так сильно приклеїлося до тіла, що мені довелося порізати його і вилити ще кілька пляшок води, аби відліпити тканину від ран. Через усі груди проліг довгий опік, а ще я нарахувала чотири набряки від осиних укусів, якщо брати до уваги той, що за вухом. Я трохи заспокоїлася. Це я вилікую. Спочатку вирішила потурбуватися про верхню частину Пітиного тіла, щоб бодай трохи втамувати біль, і тільки потім перейти до поранень, завданих Катоном.
Навколо Піти утворилася велика брудна калюжа, і поки він лежав у ній, не було жодного сенсу починати лікування. Тож я припідняла його і підперла об камінь. Він сидів мовчки, жодна скарга не зірвалася з його уст, поки я змивала залишки болота з його волосся та шкіри. Під сонячними променями шкіра була зовсім блідою, і він більше не здавався дужим і мужнім. Я витягнула жала з набряків (Піта сильно кривився), але щойно приклала до ран листочки, він одразу полегшено зітхнув. Поки він грівся на сонці, я випрала його куртку й сорочку і розпростерла їх на камінні. Далі змастила маззю опік на грудях. Саме тоді я помітила, який Піта гарячий. Товстий шар болота й холодна вода приховували той факт, що в нього гарячка. Я покопалася в аптечці, яку забрала в хлопця з Округу 1, і знайшла жарознижувальні пігулки. Мама зазвичай купувала такі, коли її домашні ліки були безсилі.
— Ковтай, — звеліла я Піті, й він слухняно виконав наказ. — Ти, мабуть, голодний.
— Не дуже. Дивно, але от уже кілька днів я не відчуваю голоду, — мовив Піта.
Коли я Запропонувала йому грусятину, він скривився і відвернувся. Тільки тоді я збагнула, наскільки серйозно він хворий.
— Піто, ти повинен з’їсти бодай щось, — наполягала я.
— Воно одразу ж повернеться назад, — мовив він.
Проте я змусила його прожувати кілька скибок сушеного яблука.
— Дякую. Мені вже набагато ліпше. Катніс, тепер мені можна поспати? — запитав він.
— Потерпи ще трошки, — пообіцяла я. — Спочатку я хочу оглянути твою ногу.
Якомога лагідніше я зняла з нього черевики, шкарпетки і дуже повільно, дюйм по дюйму почала стягувати штани. Я бачила розріз, який залишив меч Катона на Пітиних штанах, але й уявити не могла, що під ним. Глибока запалена рана, із якої сочилися кров і гній. Нога набрякла. Але найгірше було те, що до мене долинув гнійний запах.
Мені закортіло втекти. Сховатися в лісі, як того дня, коли до нас додому принесли парубка з опіками. Тоді я просто накивала п’ятами і полювала увесь день, поки мама з Прим ворожили над тим, із чим у мене не було ні бажання, ані відваги стикатися. Але тут, на арені, я була сама. І намагалася зберігати спокій, як завжди робила моя мама в особливо поганих випадках.
— Жахливо, правда ж? — мовив Піта. А його очі тим часом уважно вивчали мою реакцію.
— Так собі, — знизала я плечима, ніби не зауважила нічого жахливого. — Ти ще не бачив, яких людей після аварій у копальнях приносять до моєї мами.
Звісно, я не згадала про те, як одразу втікала з дому, щойно мамі доводилося зіткнутися з чимось серйознішим, ніж застуда. Якщо бути відвертою, то й людей, які кашляли, я теж уникала.
— Найперше треба як слід промити рану.
Я стягнула з Піти штани, але залишила спідню білизну, тому що вона була в досить непоганому стані, а ще я не хотіла зачепити опухле стегно... ну гаразд, можливо, я ще й соромилася оголеного тіла Піти. Цим я також відрізнялася від своєї матері та Прим. Вони немов не помічали голизни і зовсім не соромилися. Ось така іронія долі: можливо, зараз моя сестра стала б для Піти кращою помічницею. Я підіпхнула під нього квадратну плівку й почала змивати решту болота. Що більше води я виливала на Піту, то серйознішою здавалася його рана. За винятком порізу, його ноги були в більш-менш нормальному стані, якщо не брати до уваги один набряк від осиного укусу й кілька незначних опіків, із якими я швидко впоралася. Але глибокий поріз на стегні... що я можу вдіяти з ним?
— Чому б нам трохи не провітрити твою рану, а тоді... — я не завершила речення.
— А тоді ти її залатаєш? — мовив Піта.
Він дивився на мене мало не зі співчуттям, так сильно я розгубилася.
— Саме так, — мовила я. — А тим часом ти з’їси ось це.
Я подала йому кілька скибок сушеної груші й попрямувала до струмка, щоб випрати решту його одягу. Покінчивши з цим, я взялася вивчати вміст аптечки. Стандартний набір. Пов’язки, жарознижувальні таблетки, ліки від болю в шлунку. Жодного натяку на те, що було потрібно мені.
— Доведеться нам трохи поекспериментувати, — визнала я.
Я знала, що листочки, які дала мені Рута від укусів ос, помічну проти інфекції, тож вирішила почати саме з них. Кілька хвилин я притискала жменьку зеленого пожованого листя до рани, аж поки не виступив гній. Я поміркувала і вирішила, що це добре, й одразу вкусила себе за щоку: мій сніданок мало не повернувся назад.
— Катніс? — мовив Піта. Я підвела погляд на його зеленувате обличчя. — А як щодо поцілунку? — прошепотів він.
Я не втрималася і розсміялася, так це було недоречно.
— Щось не так? — запитав він із награною невинністю в очах.
— Я... я не знаю, що й до чого. Я не моя мама. І не уявляю, що роблю, а ще я ненавиджу гній, — забурмотіла я. — Фу! — буркнула я, викидаючи першу порцію листя та прикладаючи наступну. — Фу!
— А як же ти полюєш? — запитав Піта.
— Повір, убивати набагато легше, ніж оце, — сказала я. — Хоча, можливо, зараз я тебе саме й убиваю.
— Можеш робити це трохи швидше? — запитав він.
— Ні. Замовкни і їж свої груші, — не витримала я.
Після третього прикладання з рани витекло щонайменше відро гною, але тепер вона мала значно кращий вигляд. Набряк зійшов, і я побачила, наскільки поріз глибокий. Він сягав аж до кістки.
— Що далі, лікарю Евердін? — запитав Піта.
— Може, варто змастити рану маззю від опіків? Гадаю, вона також допомагає уникнути інфекції. А тоді, може, накласти пов’язку? — мовила я.
Я так і вчинила. Тепер усе було набагато краще. Хоча у порівнянні зі стерильною пов’язкою його спіднє, здавалося, було вкрите брудом і кишіло інфекцією. Я витягнула рюкзак Рути.
— Ось, прикрийся цим, а я виперу твою білизну.
— Я не соромлюся тебе, — мовив Піта.
— Ти такий, як моя родина, — буркнула я. — Я соромлюся, ясно?
Я повернулася до нього спиною і дивилася на струмок, аж поки його білизна не плюхнулась у воду. Можливо, він почувався краще, якщо уже міг кидати.
— Знаєш, а ти трохи гидлива, як на таке смертоносне створіння, — сказав Піта, поки я прилаштовувала його спіднє на камінні. — Шкода, що я не дозволив тобі викупати Геймітча.
Згадавши ту сцену, я скривилася.
— Що він тобі присилав?
— Нічого, — мовив Піта.
Він замовк на мить, а тоді до нього дійшло:
— А чому ти питаєш? Тобі він уже щось присилав?
— Мазь від опіків, — мовила я безневинно. — А, і трохи хліба.
— Я завжди знав, що ти — його улюблениця, — мовив Піта.
— Я тебе прошу, та він не може перебувати зі мною в одній кімнаті, — заперечила я.
— Тому що ви такі схожі, — пробурмотів Піта.
Я проігнорувала цю репліку, адже зараз був не зовсім годящий час, щоб наговорювати на Геймітча, хоч як мені цього хотілося.
Я дозволила Піті подрімати, поки сохнув його одяг, але з настанням обідньої пори лагідно потрусила його за плече.
— Піто, підводься. Час іти.
— Йти? — запитав він збентежено. — Куди йти?
— Подалі звідси. Можливо, вниз по течії. Кудись, де ми зможемо заховатися, поки ти не відновиш сил, — мовила я.
Я допомогла йому вбратися, але вирішила, що не взуватиму черевиків, щоб ми могли брести струмком. Потім підтримала його, щоб він зміг підвестися. Він зблід, щойно випростався.
— Давай. Ти зможеш.