Але він не міг. У будь-якому разі він не зайде далеко. Ми подолали футів п’ятдесят вниз по струмку, він опирався на моє плече, але будь-якої миті міг зомліти. Я всадовила його на землю і ніжно поплескала по плечу, вивчаючи тим часом територію. Звісно, я б радо вмостила його на дереві, але куди там. Проте могло бути й гірше.
Де-не-де каміння утворювало невеликі печерки. Мені впала в око одна така печерка кроків зо двадцять звідси. Коли Піта спромігся звестися на ноги, я наполовину повела, наполовину понесла його до печери. Це була далеко не найкраща схованка, та оскільки мій союзник був важко поранений, довелося задовольнитися такою. Піта був блідіший за мармур, задихався усю дорогу, і хоча став холоднішим на дотик, його лихоманило.
Я вкрила печеру товстим шаром глиці, розстелила свій спальний мішок і вклала Піту всередину. Насилу запхала йому в рот іще кілька пігулок і дала ковтнути води, але він навідріз відмовився їсти. Він просто лежав і спостерігав за моїм обличчям, поки я намагалася лозою бодай якось замаскувати вхід у печеру. Результат мене не задовольнив. Можливо, тварина б купилася на це, але очі людини швидко помітять обман. Я вмить усе розгромила.
— Катніс, — мовив Піта. Я мовчки підійшла до нього і поправила чуб, який падав йому в очі. — Дякую за те, що знайшла мене.
— Ти б також знайшов мене, якби міг, — сказала я.
Його чоло горіло. Ліки зовсім не допомогли. Раптом мені стало страшно. А що як він помре?
— Так. Тільки, якщо я не зможу віддячити тобі... — почав був він.
— Навіть не думай про таке. Я ж не просто так кілька годин поспіль чистила твою рану від гною, — урвала його я.
— Знаю. Але про всяк випадок... — намагався закінчити він думку.
— Ні, Піто. Я навіть не хочу про це говорити, — мовила я, затуливши йому долонею рота.
— Але я... — наполягав він.
Сама не знаю чому, я раптом нахилилася і поцілувала його в губи, щоб він нарешті замовк. Мабуть, поцілунок був трохи запізнілий, адже всі гадають, що ми до нестями закохані одне в одного. Я вперше поцілувала хлопця, і мабуть, це повинно було справити на мене незабутнє враження, але я не помітила нічого, окрім його неприродно гарячих губ. Жар не спадав. Я відсторонилася й заходилася поправляти спальний мішок.
— Ти не помреш. Я забороняю тобі. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — прошепотів він.
Я вирішила подихати свіжим прохолодним повітрям. І щойно ступила назовні, як із неба впав маленький срібний парашут. Мої пальці хутенько розгорнули папір: я сподівалася, що там ліки для Пітиної ноги. А натомість побачила казанок із гарячим м’ясним бульйоном.
Геймітч дуже чітко давав мені зрозуміти, що й до чого. Один поцілунок дорівнює одній порції бульйону. Я майже чула, як він кепкує з мене: «Ти начебто закохана, сонечко. Хлопець помирає. Ворушися!»
А головне, він мав рацію. Якщо я хотіла, щоб Піта вижив, то повинна була час від часу підкидати публіці видовищні сцени. Закохані Ромео і Джульєтта борються за те, щоб повернутися додому разом. Два серця б’ються в унісон. Романтика.
Я ще ніколи не була закохана, тому для мене це буде складно. Я подумала про своїх батьків. Про те, як батько завжди приносив матері з лісу подарунки. Про те, як після його смерті вона відмовилася жити.
— Піто! — вигукнула я, намагаючись якомога точніше скопіювати інтонацію матері, коли вона говорила до батька.
Він задрімав, але я розбудила його поцілунком. Здається, від несподіванки він трохи налякався. А тоді усміхнувся, так ніби був неймовірно щасливий. Він просто чудово справлявся зі своєю роллю.
Я простягнула йому казанок:
— Піто, подивись, що прислав тобі Геймітч.
РОЗДІЛ 2
Мені довелося цілу годину задобрювати, благати, залякувати і — еге ж — цілувати Піту, але зрештою він ковток по ковтку спорожнив увесь казанок. Тільки після цього я дозволила йому поспати, а сама взялася до своїх справ: повечеряла грусятиною та корінцями й подивилася звіт за день. Обійшлось без жертв. Але завдяки мені й Піті, гадаю, день видався не зовсім нудним. Можливо, продюсери вночі дадуть нам відпочити.
Я почала вертіти головою, шукаючи годяще дерево, але раптом зрозуміла, що нічого не вийде. Принаймні поки що. Я ж не можу залишити Піту самого без захисту. Я знайшла Піту зовсім недалечко, всього зо п’ятдесят кроків звідси. А якщо знайшла я, то й іншим це також до снаги. Тому я одягнула нічні окуляри, приготувала зброю і стала на варті.
Температура знижувалася неприродно швидко, і дуже скоро я промерзла до кісток. Зрештою я здалася й залізла у спальний мішок до Піти. Там було дуже тепло, і я затишно влаштувалася, аж раптом усвідомила, що там не просто тепло, а гаряче, бо мішок відбиває жар його тіла. Я торкнулася Пітиного чола — воно палало вогнем. Я не знала, що робити. Залишити його в мішку і покластися на те, що температура здолає гарячку? Витягнути з мішка і сподіватися, що нічне повітря охолодить його тіло? Зрештою я просто приклала до Пітиного чола смужку вологого бинта. Слабенькі ліки, але я не ризикнула вдатися до чогось серйознішого.
Я провела ніч, напівсидячи-напівлежачи біля Піти, зволожуючи час від часу бинт і намагаючись відігнати від себе думку про те, що тепер, коли ми разом, я набагато вразливіша, ніж була раніше. Прив’язана до землі, завжди насторожі, з важкохворого людиною на руках. Але ж я знала, що Піта поранений. І все-таки вирушила на його пошуки. Хай який інстинкт штовхнув мене на це, залишалося тільки вірити, що він не підвів мене.
З наближенням світанку я помітила крапельку поту на Пітиній губі та зрозуміла, що жар спадає. Температура була ще далеко не нормальною, але принаймні знизилася на кілька градусів. Минулого вечора, зриваючи лозу, я натрапила на кущ Рутиних ягід. Я обскубала всі до останньої і розтерла їх із холодною водою у казанку від бульйону.
Коли я повернулася до печери, Піта саме намагався підвестися.
— Я прокинувся, а тебе не було, — мовив він. — Я хвилювався за тебе.
Усміхнувшись, я заспокоїла його:
— Ти хвилювався за мене? А на себе ти не дивився останнім часом?
— Я боявся, що Катон і Клівія наскочили на тебе. Вони завжди полюють уночі, — мовив Піта серйозно.
— Клівія? Хто це? — запитала я.
— Дівчина з Округу 2. Вона досі жива, правильно?
— Так, залишилися вони й ми, і ще Трач та Лисяча Морда, — сказала я. — Так я називаю дівчину з Округу 5. Як ти почуваєшся?
— Ліпше, ніж учора. Взагалі тут мені набагато краще, — мовив він. — Чистий одяг, ліки, спальний мішок... і ти.
Ну от, знову романтика. Я простягнула руку, щоб торкнутися його щоки, а він перехопив її і притиснув до губ. Я пам’ятала, як мій тато робив так, але де цього набрався Піта? Сумніваюся, що його батько чинив так із тією відьмою.
— Жодних поцілунків, поки ти не поїси, — мовила я.
Піта оперся на камінь і чемно їв із ложки ягідне пюре.
Але від грусятини знову відмовився.
— Ти не спала, — сказав Піта.
— Зі мною все гаразд, — заперечила я. Але насправді я була виснажена.
— Поспи. А я сидітиму на чатах. Я одразу розбуджу тебе, як почую щось підозріле, — запропонував він. Я вагалася. — Катніс, ти не залізна.
Тут він мав рацію. Мені таки треба було поспати. І можливо, краще зробити це зараз, коли він у доброму стані й коли денне світло на нашому боці.
— Гаразд, — мовила я. — Кілька годин. А тоді розбудиш мене.
Було занадто тепло, щоб залазити у спальний мішок, тож я просто розстелила його на землі й лягла, поставивши руку на лук на той раз, якщо мені доведеться негайно стріляти. Піта сидів поруч, притулившись до стіни і витягнувши поранену ногу, а його очі нашорошено стежили за всім, що відбувалося зовні.
— Спи, — сказав він лагідно.
Його пальці повільно перебирали моє волосся. На відміну від показових поцілунків і ніжностей, цей жест здавався природним і заспокійливим. Я не хотіла, щоб він припиняв, а він і не припиняв. Він досі гладив мене по голові, коли я заснула.
Спала я довго. Занадто довго. Тільки-но розплющивши очі, я одразу зрозуміла, що вже по обіді. Піта сидів поруч у тій самій позі. Дивно, але я почувалася захищеною — так я не відпочивала уже кілька днів.