Выбрать главу

А ми з Гейлом давно вирішили, що ліпше отримати кулю в чоло, ніж померти голодною смертю, — це набагато швидше, а головне, безболісно.

Поступово збиралися люди, стало тісно — не продихнути. Хоча площа була й велика, але все-таки замала, щоб умістити все багатотисячне населення Округу 12. Тих, хто запізнився, відсилали на сусідні вулиці, де вони мали спостерігати за Жнивами з великих екранів: шоу транслюється по всій країні в прямому ефірі.

Я стала поміж своїх однолітків зі Скиби. Ми обмінялися ледь помітними кивками, а тоді зосередили всю увагу на тимчасовій сцені, яку спорудили перед Будинком Правосуддя. На сцені стояло три крісла, кафедра і дві великі скляні кулі — одна для хлопців, друга для дівчат. Я так і не змогла відвести погляд від білих карток у дівчачій кулі. На двадцятьох із них охайним почерком написане ім’я Катніс Евердін.

Два з трьох крісел були зайняті батьком Мадж — мером Андерсі, високим чоловіком із лисіючою головою, та Еффі Тринькіт, куратором нашого округу, яка щороку супроводжує обраних до Капітолія. Ця рожевокоса жіночка в по-весняному зеленому костюмі засліплювала всіх моторошною білозубою посмішкою. Присутні перешіптувалися і час від часу тривожно поглядали на порожнє третє крісло.

Щойно годинник на міській ратуші вибив Другу, мер підійшов до кафедри і розпочав промову. Таку ж, як і завжди. Він нагадав нам про історію Панему — країни, що постала з попелу та руїн на тому місці, де колись була Північна Америка. Потім перелічив усі катастрофи — посухи, шторми, пожежі; моря, які вийшли з берегів і поглинули значну частину суходолу; жорстокі війни за мізерні ресурси, які залишились. У результаті виникла країна Панем: блискучий Капітолій, оточений тринадцятьма округами, дарував мир і процвітання своїм жителям. Але згодом настали Чорні Часи, й округи повстали проти Капітолія. Дванадцять із них були підкорені, а тринадцятий — стертий із лиця землі. В бунтівних округах запровадили Закон Зради, який вводив нові правила — як щорічне нагадування і гарантію того, що Чорні Часи більше не повторяться; він запровадив Голодні ігри.

Правила Голодних ігор прості. Кожен із дванадцятьох округів повинен щороку відправляти як данину для участі в Іграх хлопця і дівчину — так званих «трибутів». Двадцятьох чотирьох трибутів ув’язнюють на величезній відкритій арені, де розжарені пустелі сусідять із вічною мерзлотою. Кілька тижнів трибути змагаються між собою до смерті. Останній живий визнається переможцем.

Забираючи дітей з округів і примушуючи їх убивати одне одного, а округи — спостерігати за цим, Капітолій укотре нагадує нам, що всі ми живі тільки з милості столиці. Що нам не пережити ще одного повстання. Хай якими словами це прикривається, суть незмінна: «Дивіться: ми забираємо ваших дітей, ми приносимо їх у жертву — і ви нічого з цим не вдієте. Якщо ж ворухнете бодай пальцем, ми винищимо вас до ноги. Точнісінько як Округ 13».

А щоб не тільки познущатися з нас, а й поглумитися, Капітолій змушує людей святкувати Голодні ігри як велику подію — як спортивні змагання між округами. Останній живий трибут повертається додому до вільготного життя, а на округ сиплються подарунки — здебільшого харчі. Цілісінький рік переможний округ отримує від Капітолія зерно й олію, а іноді — й делікатеси, як-от цукор; решта ж округів голодує.

— Це час каяття і подяки, — мовив мер натхненно.

Тоді він назвав імена переможців Округу 12. За сімдесят чотири роки їх у нас було аж два. І тільки один досі живий. Саме в цей момент на сцені з’явився Геймітч Абернаті, чоловік середнього віку, з невеликим черевцем. Він похитуючись плентався сценою, горланив щось непристойне і з шумом плюхнувся у своє крісло. Він був п’яний. Смертельно п’яний. Публіка привітала його слабкими оплесками, а він щосили намагався обмацати Еффі Тринькіт зусібіч — вона заледве ухилялася від його обіймів.

Мер неабияк нервував. Оскільки подія транслюється в прямому ефірі, то саме зараз Округ 12 перетворився на посміховисько всього Панему, і він це усвідомлював. Намагаючись знову привернути увагу до Жнив, він гарячково оголосив виступ Еффі Тринькіт. Як завжди чарівна й весела, вона стала за кафедру і промовила:

— Вітаю з Голодними іграми! І нехай везіння завжди буде на вашому боці!

її рожеві локони (мабуть, перука) після зустрічі з Гей-мітчем збилися набік. Привітавшись, вона виголосила, яка це велика для неї честь перебувати тут, хоча всім навколо було чудово відомо, що вона з нетерпінням чекає, коли її нарешті переведуть до кращого округу — зі справжніми переможцями, а не п’яницями, які лапають тебе перед цілою країною.

Крізь натовп я помітила Гейла. Він також подивився на мене і ледь помітно усміхнувся: ну, хіба під час Жнив колись траплялося щось настільки кумедне? Аж раптом мене пронизала думка: ім’я Гейла написано аж на сорока двох картках, і везіння зовсім не на його боці. Принаймні у порівнянні з іншими. Мабуть, він подумав те ж саме про мене, бо його обличчя раптом спохмурніло, і він відвернувся. «Але ж там тисячі карток», — прошепотіла я, сподіваючись, що він мене почує. Не все так кепсько.

Час жеребкування. Еффі Тринькіт промовила своє: «Спочатку дами!» — і попрямувала до кулі з дівочими іменами. Вона нахилилася, занурила руку глибоко всередину, покогіирсалася там і витягнула картку. Натовп завмер. Запала мертва тиша. Від страху в мене всередині все похололо, а в голові крутилася одна думка: тільки б не я, тільки б не я!

Еффі Тринькіт повернулася на своє місце, розгладила картку і виразно прочитала ім’я. І це була не я.

Це була Прим Евердін.

РОЗДІЛ 2

Якось у лісі, чекаючи на здобич на дереві, я задрімала і впала вниз із десятифутової висоти просто на спину. Та так упала, що здалося — з мене дух вилетів. Я не могла ані вдихнути, ані видихнути, ані навіть поворухнутися.

Приблизно так я почувалася зараз: дух перехопило, горло здавило, у скронях бамкало, а в голові калатало ім’я сестри. Хтось ухопив мене за руку, якийсь хлопчина зі Скиби, — либонь, я ледь не впала, і він мене підтримав.

Це якась помилка. Цього не могло статися. Ім’я Прим було на одній картці з тисяч! Шанси сестри були настільки мізерними, що я за неї ніскілечки не хвилювалася. Хіба я не зробила всього можливого? Хіба не підписалася на ті кляті тесери, щоб їй не довелося ризикувати? Один клаптик паперу. Один клаптик із тисяч. Хіба можливий кращий розклад? А тепер усе на пси.

Звідкись іздалеку до мене долинав невдоволений гомін натовпу — ну хіба справедливо, коли випадає ім’я дванадцятирічної дитини? А тоді я побачила її, маленьку і зовсім бліду, ручки міцно стиснуті у кулачки, короткими напруженими кроками вона, пройшовши повз мене, прямувала до сцени. Я побачила блузку, яка знову вибилася зі спіднички і звисала долі, немов качиний хвостик. Саме ця деталь повернула мене до реальності.

— Прим! — зойкнула я здавленим голосом, і тіло нарешті почало слухатися мене. — Прим!

Мені не довелося проштовхуватися крізь натовп: люди самі розступилися переді мною, утворивши живий коридор. Я наздогнала Прим біля підніжжя сцени і заштовхала її собі за спину.

— Я — доброволець! — вигукнула я задихано. — Я зголошуюся на трибута!

Люди на сцені були спантеличені. В Окрузі 12 не було добровольців уже кількадесят років, і всі забули, якою має бути процедура. Згідно з правилами, потому як ім’я трибута оголошене, інша дівчина або хлопець (залежно від того, з якої кулі витягнули картку) могли добровільно зголоситися на трибута. В деяких округах, де перемога в Жнивах вважалася великою честю і люди готові були платити за участь в Іграх власним життям, стати добровольцем не так легко. Але в Окрузі 12, де слово «трибут» асоціюється зі словом «труп», усі добровольці давно вимерли.

— Чарівно! — вигукнула Еффі Тринькіт. — Тільки… мені здається, що спочатку ми повинні представити переможців Жнив… і тільки тоді питати, чи є добровольці, готові посісти їхнє місце… — говорила вона дедалі невпевненіше: