– Ну як? – Біля нього стояв Тодось. – Ти тут так притаївси, гейби з пекла втік.
– Нічого я не втік! – почав виправдовуватися Мартин.
– То чого на двір не виходив?
– Бо не хтів!
– А як там твоя срака? Ще ціла?
– Думаю, що ціла.
Мартин обернувся й відчув, що його ще пекла шкіра, але вже не так, як на лавці.
«Значить, усе на місці», – подумав Мартин і підвівся з ліжка.
– Я вже си виспав, – штурхнув він Тодося в плече. – Ходім!
На подвір’ї було кілька учнів. Кожен займався своїми справами. Мартин із Тодосем побігли до криниці. На ослінчику біля лавки завжди стояло відро з водою. Пий, скільки хочеш. Тодось нахилився й зачерпнув черпачок води.
– Хочеш?
Мартин відпив ковток, а решту вилив на молоду траву.
– Дивиси, шо я знайшов! – вигукнув Тодось. По його долоні покотився сухий коричневий каштан. – Видиш, перезимував!
У Мартина закалатало в грудях. Він також досі ніколи не тримав у руках каштан. Хлопець почав обмацувати пальцями траву.
– Знайшов! І я знайшов!
То було величезне крислате дерево, що схиляло віття мало не до криниці.
Мартин досі не бачив, як росте каштан.
– Придумав! – приступив ближче Тодось. – Поміняймоси. І в кождого буде подарунок.
– Нех! – кивнув Мартин, поклав Тодосеві на долоню свій каштан, узяв його, і вони вдвох побігли у свою кімнату.
Тодось не боявся «стільця»: дєдьо не раз списував йому шкіру вздовж і впоперек. Спершу Тодось навіть гонорувався, що щодня ходить до пана Стоцького. Ще й навчився не стогнати, коли вві сні перевертався з боку на бік. Для Мартина палиця була справжнім пеклом, тому він волів не потрапляти в сильце ні пані Левської, ні пана Стоцького.
У сирітському притулку все було інакше, ніж удома. Тут усім правили порядок і дисципліна. Та й діти тут швидко змінювалися: ставали послужливими, розмовляли повагом, без грубіянства й недозволених слів. Не дай Боже яка чубанина чи фук – одразу «стілець»! «Усі хвороби лікує палиця. Хто про це не знає, довго не проживе», – казав пан Стоцький, коли хтось, бувало, виказував своє незадоволення. Мартин швидко збагнув ціну палиці. Йому іноді здавалося, що він зозулька з годинника на стіні в пані Зелінської. Він, Мартин, тримався годинникової стрілки, як листок тримається дерева. Якщо відірвешся, то вже собі не належатимеш, а тільки панові Стоцькому.
Про зозульку Мартин не розповідав нікому. Одного разу, коли його викликала до себе пані Левська, щоб поставити кілька запитань про Стефку, він угледів у неї на столі залізне курчатко. «Ти мене не слухаєш, Мартине», – сердилася пані Левська, помічаючи, що хлопець постійно глипає на її стіл. «Я…» – так і не зміг вигородити себе Мартин. «Це заводне курча, – розкусила його цікавість пані Левська. – Якщо його накрутити ключиком, воно може дибати тридцять секунд». Пані Левська вийняла з шухляди ключик, до половини проштрикнула ним курятко, кілька разів покрутила й поклала на стіл. Курча справді похитнулося й покривало, спираючись на пласкі лапки й перехиляючись у різні боки. Мартинові тепер уже було байдуже, що хотіла сказати пані Левська. Він весь час думав про той моторчик, що в курчатку.
– Пані Зосю, пані Левська казала, що її курчатко може йти тридцять секунд, – приступив одного разу до пані ляґерової Мартин, коли та оглядала стан кімнат. – А учень?
– Що учень? – не зрозуміла пані Зося.
– Скілько часу учень може ходити без палиці? – Мартин силкувався говорити «по-панськи», так, як цього вимагали в притулку. Хоча йому не завжди вдавалося.
– Без палиці? – нарешті зрозуміла, про що йдеться, пані ляґерова. – Думаю, що довго, – знизала плечами пані Зося.
– А довго – це скілько?
– Може, і завжди. Якщо учень буде пам’ятати про дисципліну й порядок.
– А в людини теж є моторчик?
– Думаю, що є.
– А де?
– У голові.
– То чого тогди пан Стоцький б’є по задниці?
– Декому й палиця не помагає.
– Як ви думаєте, якби Трохим бив мого дєдя, то він би знав, що таке порядок?
– Думаю, що так.
– І тогди він би не покинув нас із Стефков?