У пані Левської все треба було вчити напам’ять. Та з цим іще не найбільша біда. Найважче Мартинові давалося письмо. Він забирався на своє ліжко, брав у руки зошит і дивився на нього, як баран на нові ворота. «Нащо мені вчити ті букви й складати слова?» – знизував плечима. «Дурний тебе піп хрестив, – крутив пальцем коло чола Тодось. – Не маєш чим гризтиси. Я такой не вмію, і шо? Мені ніц не зле від того. Ти хоч до математики хист маєш. А я й у математиці дурний, як валінок». Тодось справді нічого не любив, окрім віршів. Ця Тодосева пристрасть була Мартинові навіть дуже на руку. Щовечора перед сном пані Левська здійснювала контроль неминучого читання віршів. Тодось проказував аж два: один – за себе, а другий – за Мартина. Спершу пані Левська крутила носом, поправляючи на шиї хусточку, але ж вона не могла сказати Тодосеві: «Не проказуй аж два».
Найбільшим святом на тижні була неділя. Підйом на годину пізніше. Далі вмивання, вдягання, служба Божа й багато вільного часу. Діти любили свій святковий одяг: вишиті білі сорочечки й штанці на шлейках. Найпершим підводився Степан. Між ними з Іваном досі тривала війна: Степан любив укинути Іванові камінь у черевик або заховати штани. Це припинилося тільки тоді, коли Іван поскаржився на нього пані Левській, за що Степан тричі ходив на «стілець». Проте хлопець ні на йоту не шкодував: вважав, що поквитався з Іваном і за його пихатість, і за Мартина.
Цієї неділі служба Божа видалася Тодосеві особливо довгою.
– Чому вона така довжелезна? – не стримався він.
– Довжелезна? – дивувалася пані Левська, знову поправляючи на шиї хустинку. – У нас скорочена служба Божа. Це в дорослих довжелезна.
Тодось не знав, як довго триває служба Божа для дорослих, бо досі до церкви майже не ходив, як і його батьки. Хіба що на Великдень. Стефка ж завжди брала Мартина до церкви. Та малий примудрявся спати навстоячки. Служба в їхньому селі починалася зраночку. До церкви було півгодини ходу.
«Хіба півгодини – це багато?» – боронилася Стефка.
«Для таких, як ти, Стефко, може, і небагато, а для таких, як я, то півдня».
«Коли ти з хлопцями аж до Черемошу біжиш, то не півдня?»
«До Черемошу – це зовсім інакше».
Мартин ніяк не міг підвестися зранку.
«Стефко, може, ти би йшла нинька на службу за себе і за мене, а я ще посплю троха?» – щоразу повторював Мартин. Стефка спершу нічого не відповідала, брала стілець, підкладала його до ліжка, вилазила на нього й навпомацки впізнавала пальцями Мартинову сорочку, що висіла разом з іншим убранням на високій жердці. Жердка сягала аж до стелі. Маленька Стефка заледве діставала з неї одяг, але завжди акуратно його туди вискладувала. Та скільки там було того одягу?! Її та Мартинова сорочки про неділю.
«То, може, ти нинька підеш за мене?» – не відчіплявся Мартин.
«Порєдні діти щонеділі ходят до церкви», – не відступала Стефка.
«А от Олекса мельників не ходит!» – не здавався Мартин.
«То тілько багачі не ходят, а бідні мусят», – знизувала плечима Стефа.
«Як я стану богачем, то буду в неділю спати до полуднє», – зітхав Мартин.
«Поки ти ще не став богачем, вставай!» – Стефка стягала з Мартина верету й подавала йому сорочку (сорочка була не така вже й новенька, бо її носив Варварин Андрусь). Мартин ще хвильку лежав на ліжку, дивлячись то на вікно, за яким уже світало, то на палицю над ліжком, на якій колись висіла Влодкова колиска. Далі поволі підводився, одягався і йшов: десь там, у глибині душі, таки ворушився пагінець страху, що проріс з оповідок Тодосевого діда Грицька. А той любив пострахати дітей.
«Колис у Рожневі жив польський пан Чаплинський, – казав дід. – Він так боєвси, що за свої гріхи попаде до пекла, що збудував у селі церкву. Хто ходит до церкви, – казав дід далі, – той буде вічно жити. І в раю, а не в пеклі». – Коли дід вимовляв слово «рай», то обов’язково натискав на нього, як на клямку дверей. – «А знаєте, чого в раю? Бо в пеклі чортяки смажат людий на вогни, що ті аж шкварчєт». Мартин уже багато разів чув цю розповідь, але щоразу боявся, що теж щось зробить не так і буде з чортяками в пеклі. «А як ходити до церкви, то такой будеш шкварчєти?» – перепитував малий Тодось. «Ну як тілько оден раз не підеш, то ще не будеш. А як п’єть, то вже точно тобі добру пайку дровец підкладут», – підморгував дід. Мартин тоді ще не знав, що таке «п’ять», але розумів, що це багато.