– Та ті німці в тому притулку тебе чисто зіпсували! Понаучували бозна-чого, а тепер на люди показати встидно.
– А мені не встидно, – пробурмотів.
– Німці х’тіли, аби ви були такі поштиві, як в’ни, коли до Німеччини приїдете…
Стефка ще щось подовгу говорила, розмахуючи руками. Мартин мовчав. Він справді нічого не розумів.
Найбільшою проблемою було привести Мартина додому. Він не тямив, чого має переховуватися. Не знав, хто кого й для чого шукав. У копанці було мокро. Жовта глина дихала холодом і страхом. Вона нагадувала Мартинові сухарики, що їх він ліпив біля річки, коли не було чого їсти. Мартин застромив у глину кілька сухих прутиків і взявся вимощувати поміж них рівчачки. Найстрашніше було, коли починало темніти. Хмари повзли небом і затуляли собою останні світлі латки. Мартин вдивлявся в них і молився. Молився так, як учила пані Левська, повільно й розбірливо. Правда, подумки. Навіть не шелестів губами. Тільки спроквола перебирав слова. «Отче наш… іже єси…»
Отямлювався від того, що не знав, на чому зупинився, і починав усе спочатку. «Нехай прийде Царство Твоє», «нехай буде воля Твоя». Натягував на голову залишений Стефкою сардак, міцно обхоплював руками коліна й більше не розплющував очі. Навіть тоді, коли над самісінькою копанкою пролітала ворона зі своїм зловтішним криком. Повертався до життя аж тоді, коли чув Стефчині кроки, дрібні й тихі. Їх неможливо було не впізнати.
– Я принесла тобі хліба. Їж.
Вийняла з кишені хліб і поклала Мартинові на руку. Мартин їв повільно, збираючи губами з долоні крихти. Стефка нічого не розпитувала й не пояснювала. Лише всоте тихо поправляла Варварин великий сардак на худеньких Мартинових плечах.
Збігли три довгі холодні дні. Мартин, мабуть, іще довго сидів би в тій копанці, якби не вода, що почала швидко прибувати й сягала вже до колін. Спершу він руками затуляв струмок, який просочувався в копанку, далі загачував його глиною. Нічого не допомагало. Був ранок, а Стефка не приходила.
Мартин почав поволі вибиратися нагору. Він почувався, мов жук, який ніяк не може вибратися з-за вікна, ковзаючи лапками по мокрій шибці. Його тіло було важке й незграбне, ноги трусилися. Мокрі, обліплені глиною штани клеїлися до ніг і ніяк не хотіли відліплюватися. На них не те що не було видно запрасованого кантика, а навіть кольору. Мартин сів на мокрий обліг, поволі стягнув черевики й вилив із них воду. Відтак почув позаду себе швидкі кроки. Озирнувся. Так, то була Стефка.
– Ходи, – сказала вона з острахом, вслухаючись у дзюркотіння води.
Стефка обмацала Мартина руками й несміливо пригорнула до себе.
– Куди? – пручався Мартин.
– Додому.
Він нічого не запитував. Лише тихо човгав позад Стефки, вряди-годи поправляючи мокрий комірчик своєї вишиваної сорочки й стискаючи в долоні засушений каштан, який подарував Тодось.
– Ну то як він? – запитала вдома Варвара, зиркаючи на Мартина горіховими очима.
– Не знаю. По-нашому говорити розучивси. Мене «мамо» кличе. Уже не каже, що я Стефка.
– Ти не знаєш, що то Стефка? – запитала Варвара Мартина.
– Знаю, – зиркнув спідлоба на Варвару Мартин.
– То чого не кажеш? – перебила його Варвара.
Мартин знизав плечима.
– Я казала тобі, що він по-нашому вже не знає, – кивнула до Варвари Стефка.
– Не кажи так, то так нефайно, – погладила його Варвара. – Ану скажи, що ти ще вмієш?
Мартин мовчав.
– «Отче наш» умієш? – глянула на Мартина Стефка.
– Ану розкажи «Отче наш», – перебила її Варвара.
Мартин розказав так, як його вчила пані Левська, уважно промовляючи кожне слово.
– Ти дивиси! Такой знає! – світилися по-дитячому Варварині горіхові очі. – А «Вірую»?
– І «Вірую» знає, – всміхнулася Стефка.
– Ану розкажи!
Мартин знову почувався хрущем, що залетів у вікно. Єдине, чого він хотів, це щоб його відпустили. Він тихо проказав «Вірую» і вийшов надвір.
– Чекай! За такі труди ти вже кусник хліба заробив, – наздогнала його Варвара й вклала йому в долоню принесений із дому свіжий шматок хліба.
Мартин затиснув у руці хліб і аж тепер збагнув, що в цьому світі все залишилося таким, як було. «Мамо, чого люди в селі такі бідні?» – запитував Мартин. «Бо часи такі, Мартине. Ще не скінчиласи война», – казала Стефка. «А коли вона скінчиться?» «То знає лише Бог», – зітхала Стефка й довго дивилася у вікно.