Це були останні листи від Параски. Ганна чула від інших, що та завагітніла, але дитинка в неї померла. Ганна ніколи не запитувала себе, чому Параска не пише. Але не боялася за сестру: у тої був Олекса.
Бауери не мали часу для міста. Хата – поле – діти – хата – поле. Хіба з цими вічними роботами Ганна могла кудись поїхати? Хоча фрау Інґрід згодом стала дещо м’якшою, проте роботи ніколи не шкодувала.
«Най то все шляк трафит! Дурного робота любит, а дурний – роботу!» – провадила Ганна своїм соковитим сільським діалектом, коли «ті роботи» їй уже боком вилазили.
Фрау Інґрід розуміла, що Ганна незадоволена чимось, але роботи не зменшувала. «Ці ауслєндери лише про відпочинок думають», – щоразу повторювала вона. Ганна забирала назад свої надії на поліпшення, ставала спокійніша й бралася за нову роботу: коли б’єшся головою об стіну, стіна все одно не посунеться.
Цирульня для кохання
Цирульня змінює людину лише зовні. Кохання – ще й усередині.
Було свято. Правда, Ганна навіть не знала яке. Після сніданку фрау Інґрід зайшла до кімнати й поклала на крісло доволі височеньку купку акуратно поскладаного й попрасованого одягу.
– Це для тебе.
– Для мене? – роззявила рота Ганна.
Вона не вірила сама собі, що ці спідниці, светри й бюстгальтери фрау Інґрід – для неї. Знизу лежала біла блузка. Невже?! Ганна взяла в руки маленький згорточок, погладила пальцями білосніжну коронку й пригорнула до себе. Далі, як маленька дівчинка, закрутилася по кімнаті. Фрау неприховано всміхнулася й вийшла з кімнати. Ганна відразу кинулася приміряти. Вона навіть таємно тішилася, що фрау трохи розійшлася в стегнах: від цього Ганні тільки користь! Одяг фрау був гарний і доглянутий. Якби Ганна в такому одязі у своєму селі показалася, хлопці їй би проходу не давали. Ото чудо!
Новий гардероб зростався з Ганниною фігурою, наче його пошито саме для неї. Усе переміряла. Лише бюстгальтер ніяк не могла защібнути. Нарешті вдалося. «Якби Параска таке виділа, то би вмерла», – подумала вона. Насамкінець таки вдягла біленьку блузку з білосніжним мереживом та довгу шовкову спідницю з широкими фалдами. Та спідниця була таки добряче тіснувата для фрау Інґрід, а Ганнину талію вона оповила, мов друга шкіра. Дівчина не відходила від дзеркала.
– Ти б ще коси підтяла, – зазирнула знову в кімнату фрау Інґрід, – тобі б пасувало.
– Коси? – зиркнула на неї Ганна так, наче та нараджувала її поїхати на край світу.
– Тобі було б гарно, – усміхнулася ще раз фрау Інґрід. Останнім часом вона таки злагідніла до Ганни.
Кумедний сивоволосий цирульник із зачесаними догори довгими бровами й підкрученими вусиками, не приховуючи свого подивування й захоплення, прикладався до Ганниних кіс. Крім Ганни, так рано в цирульні нікого не було. Гер Шмідт (саме так звернулася до цирульника фрау Інґрід) посадив дівчину на високе крісло перед люстром і розіслав її волосся по плечах. Фрау Інґрід ахнула. Вона ніколи не бачила, як Ганна розпускає коси. Гер Шмідт узяв до рук ножиці. Ганна завмерла. Тремкий і гострий звук ножиць шаснув по самісінькому серцю. Довге біле пасмо заблищало в руці гера Шмідта.
«Усе, – подумала Ганна, – дороги назад нема».
Пасмо за пасмом обережно лягало в долоню гера Шмідта й стелилося на столику біля дзеркала.
– Робимо завивку? – усміхнувся в закручений вус гер Шмідт.
– Робимо, – затамувала подих Ганна.
Фрау Інґрід сама оплатила нову Ганнину фризуру. Кілька днів перед тим вона також розрахувалася за пломби в зубного лікаря. Це означало, що Ганниною роботою фрау таки була задоволена.
– Це тобі дарунок на день уродин, – мастила медом фрау Інґрід.
Як Ганна могла забути, яке сьогодні число! Так, їй сьогодні вісімнадцять! Два роки майнули так швидко, що вона й не помітила, як той час минув.
– Дякую, – засяяла Ганна. Якби її воля, вона б сьогодні пригорнула до себе цілий світ!
– Увечері ми з гером Ґізелем ідемо в гості. Побудеш із дітьми?
– Побуду, – погодилася Ганна.