Борис сьогодні працював. Він іноді навіть на свята розвозив діжки з пивом. Гер Ґізель мав двох коренастих чистопорідних коней. Таких в Україні Ганна ніколи не бачила. Вони були трохи менші від простих коней, зате мали велику й міцну голову, товстелезний опецькуватий зад, вгодовану жилаву шию та міцні мускулисті ноги з широкими копитами. Саме цими кіньми Борис розвозив по кнайпах і ресторанах пиво, яке брав із заводу.
Ганна сиділа на килимку й уже вдесяте розповідала Йоганнесові про Котигорошка. Йоганнес так кумедно повторював українською «…горошко», що Ганна не могла не сміятися. Шестилітній Отто гасав навколо них, щоразу висолоплював язика для восьмирічного Йоганнеса й повторював своє довге «го-ро», «го-ро». Маленька красунечка Барбара весь час заглядала в кишенькове люстерко, не втручаючись у їхню розмову. Нарешті всі потомилися. Ганна, як і щодня, рівно о сьомій заплела Барбарі волосся на ніч, уклала всіх у ліжка й пішла до своєї кімнати.
Тільки-но вона переступила поріг, як почула, що хтось зайшов до будинку. То була легка й м’яка хода.
«Борис», – подумала Ганна.
То справді був Борис. Але він не впізнав Ганни. Дивився на неї й ніяк не міг збагнути, що трапилося. Ганна вже встигла забути, що вона змінила зачіску.
– Яка ти файна! – Борис не зводив із Ганни очей.
– Та не кажи таке, – знітилася Ганна.
– Отакої! Дівці сімнацять, а вона встидаєси!
– Їсти будеш? – перепинила його Ганна.
– Буду, – любувався Ганною Борис.
Вечеря була така, як і завжди: хліб, кілька плястерків сиру й чай.
– То, може, ти мені скажеш, шо то ти нинька така файна? – не відчіплявся Борис.
– Мені нинька вісімнацять, – усміхнулася Ганна.
– Йой, то ти вже така стара стала, – глумився Борис. – Здало би си відмітити! Тогди вари ще чай, бо в мене нічо моцного нема.
Ганна поставила на стіл два горнятка й налила в них чаю з вишневого листя.
– Фрау Інґрід запарила ще перед тим, як піти, – сказала Ганна й рушила на хвильку у свою кімнату. Борис почимчикував за нею, тримаючи в руках двоє горнят.
– Тутка нам буде ліпше.
– Я хотіла лише… – почала Ганна.
– Та я тобі не заважаю. Роби, шо’с хотіла, – перепинив її Борис. – Я доперва подумав, шо можеш і тут чай пити.
Ганна знітилася, забувши, що вислизнула в кімнату, щоб глипнути на себе в люстерко. Вона поправила однією рукою кучері й стала коло нічного столика.
– Як не маєш більше ніц до роботи, ну то сідай, – мовив Борис. Він поставив на нічний столик горнятка й сів на ліжко.
Ганна несміливо сіла на крайчик ліжка, поправляючи на блузці мереживо. Далі поправила спідницю, виклала півколом фалди, узяла до рук горня й пригубила чаю. Він пахнув літом і вишнями. Борис підвівся, підійшов до дверей і перекрутив у замку ключ.
– Твій робочий час скінчивси. У нас нині свято, – шепнув їй на вухо й сів поруч. Він узяв із рук Ганни горнятко, поставив на нічний столик і прихилився до неї. – Ти пахнеш вишнями. Добрими спілими вишнями, які треба їсти. Класти на язик і їсти, чуєш? – прошепотів, присуваючись іще ближче до Ганни.
Останні слова Борис шепотів так повільно, що Ганна відчула їх аж під грудьми, нижче грудей, ще нижче. Ледь відсахнулася. Він палахкотів, як піч. Не спам’яталась, як Борисові вуста затулили їй подих, як вони опустилися до її шиї. Ганна спробувала визволитися, але Борисові руки не відпускали її. Вона не стямилась, як його пальці розщепнули ґудзички на її новенькій блузці, як гарячі губи торкнулися крайчика бюстгальтера, як нетерпляча чоловіча рука сповзла її тілом і взялася вивільняти з петельки ґудзик на її шовковій спідничці. Ґудзик не піддавався. Рука ковзнула ще нижче, відтак піднялася догори по колінах, по стегнах, ще вище, ще… Ганна чула глибоке чоловіче дихання, розуміла, як слабнуть її руки, ноги, усе тіло, прочувала, як важке чоловіче тіло притискало її до ліжка чимраз тісніше… Вона чимраз ближче вслухалася в його дихання, його нетерплячість, його міць… Іще ближче, ще, ще… Вона відчувала його в собі…
Місяць присвічував на подушку, на золоті кучері Ганниної нової завивки, на вологі губи й оголені груди, зім’яту шовкову спідницю. Поруч іще гаряче, але вже знеможене Борисове тіло. Його пальці повільно перебирали Ганнине волосся. А вуста мовчали. Чути було лише цокання годинника на стіні. Ганна не знала, скільки вже збігло часу. Дивилася кудись поперед себе, хоча не бачила нічого, навіть стелі, куди приклеївся її погляд.
– Ми ще ніколи не ходили разом до міста. Хочеш піти? – запитав Борис.