– А як фрау Інґрід взнає?
– Не взнає! – заспокоїв Ганну Борис. – Я ще не пам’ятаю, аби ґазди верталиси борше, ніж о дванадцятій.
Вони йшли по вулиці й трималися за руки. Що їм світ навколо, коли вони щасливі – та й усе! Остарбайтери також мають право на щастя. Ганна світилася. Тепле весняне повітря ще не цілком прохололо, але вже не було таке м’яке, як удень. Дівчина відчула, що холод пробирається їй під одяг.
– Притулиси до мене ближче – стане тепліше, – прошепотів Борис і пригорнув її до себе. Він бачив, як світилися в сяйві місяця її зелені очі, як розвівалося по плечах волосся. Це були очі, що не відпускали його. Це були кучері, які він хотів би гладити щодня. Він повертався думками до сьогоднішнього вечора, до кімнати, до Ганниного тіла. Його знову манило туди. Він би й зараз підхопив Ганну на руки, поніс до її кімнати, поклав би на її ложе й до самісінького ранку не відпускав би зі своїх обіймів. Навіть тоді, коли б прийшла фрау Інґрід. «Яка ти файна!» – прошепотів знову Борис і ще міцніше пригорнув до себе Ганну.
– Не змерзла? – тепло глянув на неї.
– Уже нє.
Ганна повільно вдихала вечірню прохолоду й свіжість щастя. Зорі були на диво яскраві й великі. Хотілося вдивлятися в них аж до ранку. Мріялося безустанно дивитися на цей Великий і Малий Віз, що мав би взяти їх у свою зоряну подорож до дверей щастя, за якими приготовлена для них обох світла доля. Вона, Ганна, тримаючись за Борисову руку, уже мчала на ось цім Маленькім зорянім Возику, заглядаючи згори на це нове для неї місто, на цю вечірню освітлену вулицю, на це тепле новонароджене щастя.
Велика крислата липа ще тільки зазубрила своє перше листя. Пахло відкритими бруньками, вологою корою й медом. На лавку насипалося липких брунькових лусочок. Борис однією рукою згорнув луски й кілька разів дмухнув на лавку. Це була якась химерна ідилія: чуже місто, невідомість, затишок і повний місяць, як мамина паляниця, і ця прохолодна дерев’яна лавка під липою. Такою ж липою, як біля її хати. Цей останній день квітня, теплий, як травневий. У Німеччині в цей час завжди тепліше, ніж в Україні. І сьогодні таки тепліше! Ганна схилила Борисові на плече голову й міцно заплющила свої щасливі зелені очі.
«Най би так було все!» – подумала й усміхнулася.
Вона підвелася з лавки, витягла над головою руки й граційно ставала на пальчики, наче була кульбабкою. Нова шовкова спідниця широко розвіялася легкою парасолькою навколо її струнких ніг. Білі пасма волосся спадали на чоло, на плечі. Очі блищали в сяйві місяця. І якби щастя можна було виміряти пригорщами, то воно точно б не вмістилося ні в її, ні в Борисові великі долоні. Сьогодні в ній, Ганні, зачалося і народилося щастя!
– Яка ти файна, – обійняв її Борис. – Ходи, заки наші ґазди не вернулиси.
Після того випадку фрау Інґрід розмовляла з Ганною лише крізь зуби. Та завжди любила переривати мишачі нори й таки рознюхала, що Борис із Ганною ходили на шпацер. Ото вже фрау дулі в’язала! Цього разу перепало не лише Ганні, але й Борисові. Фрау Інґрід добре вміла слова підбирати. Вона кипіла, як вода в казані, щось кричала на своєму діалекті. Бориса ледарем і нетягою обізвала. Та Борис не з тих, хто на собі їздити дасть. Хай і розумів, що винен, але те, що фрау добряче переборщує, було очевидним. Він гримнув дверима, аж зі стін тиньк посипався. Фрау розуміла, що нашвидкуруч знайти Борисові заміну їй не дуже світило. Тямила також, що дещо пересолила. Щоб якось згладити ситуацію, вона того ж вечора принесла Ганні купку свого вбрання й поклала на нічний столик. «Можеш приміряти. Усе, що підійде, можеш взяти», – спустила тон. Ганна теж розуміла свою вину й не міряла. Навіть не торкалася тих речей. Та коли фрау принесла ще й новий куферок (новий для дівчини, але старий для фрау), Ганна поскладала все туди й більше не відчиняла.
Цього вечора, як і кожного іншого, гер Ґізель сидів перед радіолою й сердито поглядав на неї. При цьому він щось так голосно й нечітко говорив на своєму діалекті до фрау Інґрід, що тій ставало прикро й вона виходила на кухню. У такий час із Ганною ніхто не розмовляв, наче вона була призвідцею програшу німців у війні. Коли вже в гера Ґізеля цілком уривався терпець, він обхоплював голову руками й кричав:
– Невже вони таки програють?! Невже програють?! Що буде з моєю Німеччиною?! Що буде?!
Острахи гера Ґізеля були небезпідставні: Німеччина таки програвала війну. Фронт присувався чимраз ближче. Летіли літаки, їхали військові машини, танки, чулася стрілянина. Страх, незмінні пошуки сховку. Поліція зганяла людей у бункери. Кулі чопкали над головою, як град, що з шумом летить у траву. Над містом висіла тривога. Метушня, біганина, сум’яття, нальоти, руїни. Маґдебурґ обернувся на купу цегли.