– Ярку, ану ти!
Ярко шкрябав чоло.
– То в нас лише Мартин мудрий, як Федькова кобила, – зареготав хлопець.
– Ярку! – гримнула пані Кася.
– Люби ближнього свого, як себе самого… – простогнав Ярко.
– Це не перша заповідь, Ярку. Сідай! Тепер ти, Созоне.
Діти реготали так, що було чути аж на подвір’я.
– Мартине, розкажи десять заповідей Божих, – звернулася вона знову до Мартина.
Мартин саме в цей час роззув постоли й поклав їх під парту. Він підвівся і, не виходячи з-за парти, почав:
– …люби отця й матір свою, будеш довго літ на землі жити…
Раптом Мартин примітив, що місце, де стояли його постоли, стало порожнім. Залишилося тільки онуччя. Постоли привиділися Мартинові під Ярковою партою. Мартин уявив собі, як буде йти додому босий, і зупинився на півслові.
– Мартине, що з тобою? – перепитала пані Ковальська.
Хлопець нічого не відповів і сів за парту. Він потирав одну об одну свої закоцюрблі босі ноги й мовчав. Ярка аж розпирало від задоволення. Тут іще був замішаний Созон, але той втягнув голову в шию й мовчав.
Учителька запідозрила щось недобре. Та коли вона підійшла до Яркової парти, той уже встиг заховати Мартинові постоли в Олексову торбу. Кого-кого, а Олексу ніхто ніколи ні в чому не запідозрював. Найважче пані Ковальській було з Ярком. Хоч як вона силкувалася прищепити йому бодай дрібку від науки, та в неї нічого не виходило. Ярко був молодший від Мартина, аде до науки не дуже спритний. Пані Кася нерідко без просвітку дивилася на нього. Зате він сяяв від щастя: та вчителька, що була торік, змушувала сидіти, заклавши руки за спину, і жодного тобі слова! Інакше так била по пальцях паличкою, що аж кістки дзвеніли. Пані Кася не ходила з паличкою й не била по пальцях. Усе-таки вона почасти була тверда й сувора.
Наступним уроком мало бути малювання. Пані Ковальська поклала на стіл яблуко.
– Усі готові малювати? Відразу після уроку розпочинаємо.
Та коли повернулася в клас, яблука на столі не було.
– Хто мені скаже, куди поділося яблуко? – запитала пані вчителька суворим тоном.
– Не знаю! Не знаю! – покотилося зусібіч.
– Ярку, ти взяв?
– Нє!
– Олексо, ти взяв?
– Нащо Олексі брати, як у него дєдьо – мельник, – гукнув Созон.
– Михайле, ти?
– Нє, пані вчителько! Бігме Боже, не я.
– Мартине, може, ти?
– Не я.
– Він! Пані вчителько, то Мартин! – крикнув хтось позаду.
– Не я, пані вчителько, бігме, не я! – боронився Мартин.
– Ану подивимоси! – гукнув хтось знову. Мартин упізнав Ярків голос.
Те, що Ярко був паскудний, Мартин знав. Та щоб зводити наклепи, то цього він аж ніяк не сподівався. Ярко підбіг до Мартинової торбини й вийняв із неї яблуко.
– Виділи? Я ж вам казав! У його Стефки такі не ростут. Ха! Хіба шо в Бориса. Але той й’му би борше сраку нажілив, а не ябко дав. Видите, пані вчителько, – звернувся він тепер до пані Ковальської, – я вам казав!
– Це не я! – наїжачив шкіру Мартин. – Пані вчителько, це не я! – затремтів його голос.
– Вірю, – відповіла пані Ковальська. – Ярку, повтори мені третю, четверту й п’яту заповіді Божі! – звернулася вона вже до Ярка.
Ярко почухав лоба.
– Не вбий, не вкради, не свідчи ложно…
– А ти знаєш, що можна вбити словом? – суворо глянула Яркові в очі пані Ковальська.
– Ну, якщо воно таке, як чобіт! – зареготав Созон. Більше ніхто не сміявся.
– Слово може бути важче, ніж чобіт. – Пані Ковальська зняла окуляри й доскіпливо глянула на Созона. – Малювання скасовується. Тепер кожен напише одне слово на тему «Яким я хочу бути».
У всіх дітей очі поповзли аж на лоба.
Пані вчителька окинула оком клас і, витримавши паузу, сіла. Мартин іще ніколи не бачив її такою розгніваною. Спочатку вона глибоко дихала, а далі взяла в руки книжку, розгорнула її й довго гладила сторінку гладенькими білими пальцями. Далі її обличчя полагіднішало й зм’якло. У цю мить пані Кася здавалася Мартинові такою, наче мала б відразу після уроків потрапити до раю. Мартин розумів, що хтось мусить і в пеклі бути, тому наперед уявляв собі там себе в товаристві з Ярком і Созоном. Андруся туди не візьмуть: він уже досить на цьому світі від свого дєдя натерпівся. А ось Олекса точно відкупиться: у нього тато – мельник.
Пані Ковальська дуже любила гортати книжки. Мартин уявляв собі її в раю: вона обов’язково сидить за столом, дивиться крізь свої гарненькі окуляри й гортає сторінку за сторінкою, вряди-годи поправляючи рукою то тоненьку хусточку на шиї, то довгу сережку з якоюсь там панею, то закладене вузлом густе волосся позаду голови. Її обличчя м’яке й лагідне, а очі світяться, як сонце в шибках пані Зелінської. Та де вона в раю візьме учнів? Таких палисвітів у рай не візьмуть. Якщо пані Кася нікого не знайде, то вже хай кличе його – він готовий ради неї все життя бути учнем. Можливо, у раю так багато не задають і уроки трохи коротші? Мартин не уявляв, як пані Кася буде замовляти у святого Петра «словечко», щоб той таки відчинив перед Мартином двері. Просто так такому гайдабурі ніхто не відчинить.