Коли пані Кася вперше гортала книжки, учні оглядалися: вони думали, що вона чогось не може знайти. Своїми тоненькими пальчиками вчителька обережно дотулялася до кожної сторінки так, як пані Зелінська – до горнятка з кавою. Далі вона повільно вбирала повітря, начебто там були якість дивні парфуми. Спершу це відволікало учнів. Згодом вони швидко призвичаїлися до вдачі вчительки, бо саме в цей час можна було щось у когось списати.
Сьогодні пані Кася знову гортала книжку, переймом підводячи погляд на учнів.
– Созоне, не ходи по класі.
– Більше не буду, пані вчителько, – вигороджував себе Созон.
– Олексо, не підглядай до Мартина.
– Хіба що чистий листок спишу, – знизував плечима Олекса, дивлячись на Мартинів порожній аркуш.
Мартин таки досі чипів над зошитом і не знав, що мав написати. Його дотепер розпинала приключка з яблуком. Він справді його не цупив. Мартин ніколи не брав чужого. Не міг і не смів. Крім того однісінького разу, який добре пам’ятали Ярко із Созоном. Це було не яблуко, а хліб. Так уже траплялося, що Мартин майже щодня приходив до школи голодний: удома нічого не було. Ярко із Созоном бачили, як Мартин споглядає на Олексу, коли той наминає свій харч. В Олекси тато мельник, то в його торбі хліб – однаково, що в Мартина в печі попіл.
– В Олекси в торбі є хліб із маслом, хочеш? – під’юджував перший Созон.
– Не хочу, – відказував Мартин.
– Брешеш! – зубоскалив Ярко.
– Не брешу, – захищався Мартин.
– То зара’ на уроці лише дриґнеш з голоду, хочеш? – захлинався від нетерпіння Ярко.
– Мусиш вкрасти, – не відступав Созон.
– Вкрасти? – палахкотів на лиці Мартин.
– А ти думав, що се ми вкрадемо й тобі дамо? – аж телепався від кепкування Ярко. Він добре знав Мартинові слабкі місця.
– Але я не можу!
– Або ти можеш, або твій шлунок прилипає до хребта й ти вмираєш на уроці арифметики, – підбадьорював його Созон, чухаючи свого живота.
– Добре, – згоджувався Мартин.
Хлопці виманили Олексу на шкільне подвір’я. У Мартина дриґотіли руки й дерев’янів мозок, але буркав живіт. Ага, його піддуриш! Мартин похапки розщібнув Олексову торбу, намацав у ній хліб і тицьнув собі за пазуху. Він так прудко драпцював із класу, наче за ним півсела шкварило.
– Ну шо? – приступили до нього хлопці. – Маєш?
– Маю, – відповів Мартин.
– Давай!
Мартин добув із-за пазушини хліб і простягнув Яркові. Ярко підніс хліб до носа й солодко втягнув повітря.
– Свіжий! – констатував він, розламав на три кусники й дав один Мартинові.
То був справжній празник для Мартинового шлунка!
– Мартине, ти вже написав? – розбурхала хлопця зі спогадів пані Кася.
– Ще ні, пані вчителько, – тенькнуло від страху Мартинове серце. Лиш би ніхто не розповів пані Касі про ту халепу. Мартин глипнув у вікно. Хіба він знав, яким би він хотів бути? У нього знову забурчало в животі.
«Ситим», – вивів старанними літерами Мартин.
– Залишися в класі, – промовила після уроків пані Кася.
Учні один за одним випурхували з класу. Мартин чипів за своєю партою й потирав руки. Він про всяк випадок поправив постоли, які Ярко таки повернув йому взамін за розв’язану задачу. Мартин навіть не норовив з’ясовувати з ним взаємини: кулакам ніяка голова не пара. Саме це щоразу повторювала пані Кася.
Мартин не знав, що на цей раз могло скоїтися й чому пані вчителька залишила його в класі. Усі домашні завдання він виконав, жодної поганенької оцінки, крім приключки із заповідями Божими. Та й учителька відає, що він їх уже бозна-коли вистудіював.
Пані Кася приступила до Мартина й сіла за сусідню парту. Це виглядало дещо кумедно, позаяк вона де-де улазилася між партою й лавицею. Мартин побоювався, щоб вона ліктем не потурила чорнильницю. Не потурила! Пані вчителька тримала в руках якийсь звиток.